Читати книгу - "Чорний Загін"

в бік лісу, який підступав до самої дороги. Доїхавши до перших дерев, вона зупинилася. Мій скакун затримався поряд з нею.

Леді блискавкою вискочила з сідла. Не задумуючись, я пірнув за нею. Поки я підвівся, її кінь повалився на землю, а мій – стояв на закляклих ногах, мертвий. В обох на горлі були чорні плями від опіків величиною з кулак.

Леді вказала напрямок і рушила вперед. Припавши до землі, з луком напоготові, я приєднався до неї. Я пересувався крізь кущі обережно, беззвучно, немов лисиця.

Вона зупинилася, присіла, показала пальцем. Я поглянув, в тому напрямку. Блим-блим, дві секунди образи швидко змінювалися. Тоді перестали. В п’ятнадцяти метрах від нас я побачив якусь постать, яка стояла навколішки спиною до нас і щось поспішно робила. В мене не було часу на моральні міркування, якими я займався по дорозі сюди. Ця істота зробила кілька спроб вбити мене. Стріла злетіла в повітря, перш ніж я зрозумів, що роблю.

Вона вбилася в голову постаті. Постать повалилася вперед. Я вирячився на мить, тоді глибоко видихнув. Так просто…

Леді нетерпляче зробила три кроки вперед, насупила брови. Справа від нас почулося швидке шарудіння. Щось затріщало в кущах. Вона крутнулася і побігла на відкритий простір, по дорозі ляснувши мене по плечі.

За якусь мить ми були вже на дорозі. Я заклав на тятиву наступну стрілу. Вона підняла руку, вказуючи… В п’ятдесяти метрах від нас з лісу висковзнув об’єкт прямокутної форми. Постать, яка знаходилася на ньому виконала жест, немов щось в нас кинула. Я захитався від невидимого удару. Мені здалося, що очі затягнула павутина, затьмаривши зір. Невиразно, я відчув, як Леді поворухнула долонею. Павутина зникла. Мені стало краще. Вона вказала на килим, який здійнявся вгору і полетів геть.

Я натягнув лук і вистрілив навздогін, без жодної надії, що моя стріла вцілить у рухому ціль на такій відстані.

Не вцілила, але тільки тому, що коли вона злетіла в повітря, килим різко рвонув вниз і вбік. Стріла просвистіла в кількох сантиметрах від голови людини на килимі.

Леді щось зробила. Повітря загуло. З нізвідки з’явилася велетенська бабка, схожа на ту, що я бачив у Захмарному лісі. Вона шмигнула в напрямку килима, вдарила його. Килим сіпнувся, закрутився і перевернувся. Пасажир випав з нього і з розпачливим криком, каменем полетів вниз. Як тільки він вдарився об землю, я випустив ще одну стрілу. Якусь мить він ще бився в конвульсіях, а тоді завмер. Ми кинулися до нього.

Леді зірвала з нашої жертви чорний моріон. І вилаялася. Тихо і спокійно, вона лаялася, як старший сержант.

-- В чому справа? – запитав я нарешті. Як на мене, чувак був достатньо мертвий.

-- Це не вона, -- Леді крутнулася обличчям до лісу. Кілька секунд вона мала збентежений вигляд. Тоді повернулася до застиглого в повітрі килима.

-- Йди поглянь чи це жінка, -- вона кивнула головою в бік лісу. – І перевір чи кінь на місці.

Вона почала жестами підкликати килим до себе.

Я пішов. В мене закипали мізки. Отже, Ловець Душ був жінкою. Ще й до того спритною. Вона була готовою до того, що сама Леді поженеться сюди за нею.

Коли я тишком-нишком пробирався крізь дерева, в мене наростав страх. Ловець перехитрила нас усіх, і зробила це так спритно, що навіть Леді не змогла цього передбачити. А що буде далі? На моє життя було вже стільки замахів… Хіба це не ідеальний момент, щоб позбутися загрози, яку я представляв?

Проте нічого не трапилося. За винятком того, що я підкрався до трупа в лісі, зірвав чорний моріон і побачив під ним симпатичного юнака. Мене охопили страх, лють і розчарування. Я копнув його. Теж мені герой, знущатися з небіжчика.

Припадок тривав недовго. Я почав розглядатися по табору, де чекали двійники. Вони жили тут певний час, і були готові залишатися ще довго. Запасів у них було на місяць.

Мій погляд привернув великий пакунок. Я перерізав мотузку, що зв’язувала його і заглянув всередину. Папери. Тюк важив кілограмів сорок. Він викликав у мене гостру цікавість.

Я швидко озирнувся навколо, не побачив жодної загрози, заглянув трохи глибше. І відразу зрозумів, що це. Частина знахідки, яку ми відкопали в Захмарному лісі.

Що вони тут робили? Я був впевнений, що Ловець передав їх Леді. Ах! Змова і протидія. Може він деякі й віддав. І притримав ті, які могли стати йому в пригоді пізніше. Може ми наступали йому на п’яти, й у нього не було часу їх забрати …

Може він ще повернеться. Я вдруге озирнувся, знову переляканий.

Жодного руху.

Де він?

Вона, поправив я себе. Ловець Душ був жінкою.

Я розглядався навкруги, в пошуках доказів, що Поневолений поїхав геть і невдовзі натрапив на сліди копит, що вели далі в ліс. Кілька кроків за табором вони перейшли у вузьку стежку. Я присів, поглянув на прохід поміж деревами, вкритий золотими пилинками, що літали в променях сонця. Я намагався набратися духу продовжити шлях.

Повертайся. Промовив голос в мене в голові. Повертайся.

Леді. Я полегшено зітхнув, що мені не доведеться йти тією стежкою, й повернувся назад.

-- Це був мужчина, -- повідомив я, наближаючись до Леді.

-- Я так і думала. -- Однією рукою вона торкалася килима, який висів у повітрі пів метра над землею. – Залізай.

Я проковтнув слину, і виконав наказ. Це було як сідати в човен з глибокої води. Двічі я ледь не впав. Коли вона залазила після мене, я сказав:

-- Він… вона… не злізала з коня і поїхала стежкою через ліс.

-- В якому напрямку?

-- На південь.

Килим швидко піднявся вгору. Мертві коні залишилися далеко внизу. Ми помчали над лісом.