Читати книгу - "Сліди на піску"

Землі Франца-Йосифа» – прецікаву розповідь заступника начальника експедиції про досліджуваний ним найпівнічніший європейський архіпелаг, на окраїнах якого він відкрив ще не позначені на мапі невеликі острови.

Книжку ту ми зачитували до дірок, захоплені екзотикою безлюдної землі, на якій живуть лише північні птахи та білі ведмеді, й пересуватися можна на ній хіба що пішки або на собачих упряжках. А як цікаво було розглядати вміщені в книжці фотографії із засніженими базальтовими скелями, протоками поміж островами, з літнім буйноцвіттям, здавалося б мертвої землі. А оті спіймані білі ведмеді на прив’язі, а гостроверхі айсберги біля Землі Вільчека, а запряжені в нарти собаки – і серед килима полярних маків напівлежить бородатий чоловік геть не схожий на нашого стрийка. Який то чар, яка магія, яка родинна гордість – і ми любили стрийка як найпочеснішого члена нашої сім’ї і мріяли, що колись настане такий час – і ми побачимо його живого й, хмеліючи, будемо слухати захоплюючі розповіді.

Так минали наші дитячі роки, стрийкова книга спогадів читалася й перечитувалася, однак з якогось часу, а було то після 1937 року, від Михайла не приходило жодних звісток, і наш батько догадувався, що брата репресовано, й, можливо, він опинився у концтаборі на Соловках. Повірити в це батькові було надто важко, бо як це так: професор Харківського ІНО, легендарний полярник, який готується до нових експедицій на Північний і Південний полюси, ще й видав популярну брошуру «Антарктида», начебто для себе самого хотів визнати сувору сутність льодового материка, – і такого спеціаліста, такого вченого запроторювати в тюрму?

Дізнавшись про такі побоювання батька, ми, діти, покручуючи глобус, водили своїми пальчиками по цяточках островів на Білому морі, й тихо шепотіли, що вже, мабуть, тут перебуває наш коханий стрийко, й не розуміли: чому на нього мала впасти участь не в цікавій, а в страшній експедиції?

Аж настав «золотий вересень» 1939 року: народ упився щастям, що завалилася нарешті санаційна Польща з її пацифікаціями, полонізацією, з її Бригідками й Березою Картузькою; народ вітав червоних визволителів, хмелів від дешевої горілки в сільських крамницях, та швидко й протверезів, коли в тридцятиградусні морози сорокового року на коломийській товарній станції заповнювалися теплушки невинними людьми, яких «визволителі» депортували в Сибіри.

Протверезіння прийшло й до мого батька, котрий теж якийсь час радів з політичної переміни – прийшов з Харкова лист від Михайлової дружини Ніни, в якому вона повідомляла швагра, що 28 квітня 1937 року Михайла заарештували, засуджений він до десяти років тюрми без права листування, й батько зрозумів, що означає таке формулювання вироку. Ніна в листі вмістила фотографію свого дворічного синочка Станіславчика: стояв він, гарненький, пухкенький біля столика й усміхався – таким запам’ятався мені на довгі роки мій двоюрідний брат.

Був це приголомшливий удар для нашої родини. Батько догадувався, що Михайло вже не живе, розстріляний у застінках НКВД, та все ще жевріла в ньому крихта надії, що, може, його заслали на Соловки – який же парадокс: тепер вже Соловки здавалися Землею обітованою! – й написав листа Голові Президії Верховної Ради СРСР М. І. Калініну з проханням зменшити для брата кару, якщо він у чомусь провинився.

Та замість відповіді з канцелярії Калініна прийшов батькові виклик з коломийського НКВД. Батько вернувся з міста зляканий і пригнічений: йому увіч сказали, що він є братом ворога народу – це була погроза депортацією. Тільки й вимовив тато: «Чому Михась не послухався мене на Говерлі?» Обвів суворим поглядом дітей й заборонив будь-коли й будь-де згадувати про стрийка. А книжку «Чотирнадцять місяців на Землі Франца-Йосифа» заховав на горищі за кроквами.

Пам’ятаю: вислухавши батькову тривожну розповідь, я вибіг у сад. Лютували тоді страшні морози – такі, що ворони падали на льоту, і сонце, сходячи, двоїлося, а десь у далеких світах голі-босі люди замерзали в снігах. Я підвів угору кулачка й вигукнув у морозне небо: «Помщусь за тебе, стрийку!»

Ту дитячу клятву я виконав аж за п’ятдесят літ.

1943 року Ніна зі своїм Станіславчиком, мамою і сестрою Ніни Вірою втікали від більшовиків услід за німцями на Захід. З дороги вона написала моєму батькові листа, а далі за нею і її сином слід пропав.

Згодом до нас обізвалась Віра Соколова – вже з воркутинського концтабору: її заарештували в радянській зоні окупації Німеччини. Після смерті Сталіна Віру звільнили, й вона замешкала в Москві. Писала до нас листи, питалася, чи не знаємо чого-небудь про Ніну та її сина, а згодом листування обірвалося…

Мій батько був переконаний, що Ніна з дитиною десь загинули під час бомбардувань, бо за стільки років могла б обізватися хоч словом. Пропала, не залишивши по собі бодай малого сліду на курних воєнних дорогах…

III

Наприкінці вісімдесятих років XX століття я завершив роботу над романом з часів Івана Франка «Шрами на скалі» – це був дев’ятий історичний роман із багатотомного циклу романів, в якому я дослідив найдраматичніші моменти нашої історії, починаючи від XIII століття, й назріла черга для написання книги про Українських січових стрільців, і я, без жодної надії на її публікацію, адже тоді ще шаленіла совєтська цензура, взявся за збирання матеріалу.

Тема Українського січового стрілецтва була мені близькою й доволі знайомою, адже моє покоління виховувалось на стрілецькій романтиці й піснях, наші батьки – усусуси були тоді ще молоді й розповідали нам про героїчні бої на Маківці, Лисоні, під Чортковом, а ми зачитувалися стрілецькими повістями Миколи Голубця, Романа Купчинського, Олеся Бабія, Юрія Шкрумеляка, до того ж