Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

співпали до йоти: молоді, талановиті, декого навіть вважали геніальним, улюбленці долі, відзначені і нагороджені. І нарешті — перед кожним вимальовувалася прекрасна перспектива кар’єрного зросту. І хоча в житті ці люди не були знайомі, та я знайшов те, що їх об’єднувало.

— Сирота, перестаньте робити паузи. Ви не в російській драмі, а в Головному Управлінні міліції міста Києва.

Цікаво, звідки наш Полкан знає систему Станіславського? Невже й справді після школи поступав до театрального? Або читав роман Моема „Театр“?

— Я не тягну, товаришу полковник, я зосереджуюсь. Отже, як у кожної талановитої людини, у цієї четвірки були вороги. І то чимало. Природа розпорядилася так, що талановиті люди працюють нарізно і навіть не знають один одного особисто. А от дрібна заздрісна наволоч часто об’єднується. Саме для того, щоб знищити, як вони вважають, суперників.

— Сирота, ви б сюди ще й ЦРУ приплели.

— Був гріх, товаришу генерал, розглядав як робочу версію. Але інтерес для американської Контори представляв хіба що майбутній помічник військового аташе, та й то на предмет можливого вербування.

— Спасибі, Сирота, від імені служби і за дорученням керівництва. Бо щось давно ми з генералом Федорчуком горшків не били. І не треба. Продовжуйте… ви на заздрісниках зупинилися.

— Саме так, на заздрісниках. Бо як на мене, то це і є найстрашніше плем’я. Власноруч вони, щоправда, вбивають рідко. Але щоб хорошу людину зі світу зжити — ані зусиль, ані грошей не пошкодують.

Генеральського псяру щось, очевидно, стривожило. Бо він раптом різко підвів голову, нашорошив вуха і гавкнув. Господар заспокійливо поплескав його по наїжаченому карку і тихо промовив:

— Спокійно, Рубін, спокійно. Ми ще цих недомірків у помийному відрі перетопимо.

Від автора:

Не пам’ятаю, чи я вже про це згадував, але історії про кримінальні справи, які розслідував мій друг Олекса, подаються не в хронологічному порядку. Зрештою, і сам Олекса розповідав їх мені як доведеться. Лише часом зауважував: це було до того випадку чи після отого. Ось чому факти протистояння Генерала і його дружини на собачому грунті переповідаються у цій повісті, а фінал — у попередньому томі (див. повість „Комедія зі вбивством“).

Тому приношу свої вибачення особливо в’їдливим читачам. Але ця книга — не ілюстрація до послужного списку мого друга, а суб’єктивні спогади небайдужого сучасника.

Олекса Сирота:

Псяра заспокоївся, поклав голову на лапи і знову задрімав. А ми повернулися до старої як світ теми заздрощів. Точніше, Генерал знову повернувся на круги своя:

— Теоретично ви праві, Сирота. І нікуди не дінешся — вища освіта є вища освіта. Але де практично всі ці ваші заздрісники змогли знайти такого професіонала, котрий би навіть за великі гроші прибрав ненависних їм людей? Це вже, знаєте, щось схоже на ненаукову фантастику. От якби вони по одному відомству проходили — то це ще півбіди. Але і це не головне, Сирота. Ви ж знаєте поправку до процесуального кодексу, згідно з якою організатору вбивства можна давати вищу міру покарання, як і безпосередньому виконавцю? Думаю, що і вони її знають не гірше за вас.

— Дозвольте, товаришу генерал? — це вже Полкан наважився підтримати начальство. — В моїй практиці був один-єдиний випадок, аналогічний тим, про які говорить Сирота. Та ви теж повинні пам’ятати. Один номенклатурний товариш найняв убивцю, аби позбутися своєї дружини. Коханка, розумієте, завагітніла, кар’єра була під загрозою, а тут іще удачливий конкурент почав під нього копати. От він і вирішив одним махом цей вузол розрубати. Мовляв, нещасного вдівця пожаліють, по голові погладять і для моральної підтримки підвищать. Коханка народить без зайвого розголосу, а потім, відбувши всі жалоби, він благородно одружиться на жінці з дитиною, ще й усиновить… Ну просто тобі… хоч портрет із нього пиши!

— Спасибі, товаришу полковник, що нагадали декому з молодих конкретні факти. Там, звичайно, мотивація була сильніша від заздрості. Кар’єра летіла, ну і партквиток, природно, довелося б на стіл покласти. Їх, здається, обох розстріляли?

— Саме так, товаришу генерал, обох. Його — як організатора, а родича, котрий вбивав, — як безпосереднього виконавця. До речі, Сирота, отой родич був непрофесіонал, через те вони обидва й засипалися. А у вашій версії взагалі якийсь геній злочинного світу виступає. Як там у Конан Дойля? Професор Моріарті?

— Близько до того, товаришу полковник. Кличка у нього своєрідна — Музикант. Отут, до речі, ви мені ще раз допомогли, коли підказали, що це не з блатним світом, а з тенісом пов’язано.

— Сирота, я й надалі готовий допомагати молодим колегам, але ж не навпомацки, а так, щоб я сам знав, що я саме це роблю, а не просто відповідаю на дурні запитання.

І тут з’ясувалося, що наш Генерал, попри звання і посаду, ще не втратив швидкості реакції справжнього оперативника:

— Товариші офіцери, замовкніть! Сирота, це що ж виходить: станція „Спортивна“, наступна станція — „Вулиця Орджонікідзе“? Олексо, куди ти нас привіз?

— Це не я. Це вони. Сиділи б собі тихенько у