Читати книгу - "Діти"

чи на автостанції. Любить знаходити в людях щось цікаве. Мені особисто п’яні фізично огидні. Алергія щодо них.

Так от, у моєї жінки мав бути день народження. Давно минулись ті часи, коли я відбувався квітами і книжками, треба було шукати щось солідніше. В ресторані приятелі звели мене з Віркою, і та пообіцяла якийсь коштовний відріз на плаття. В глибині душі шкреблось міщанське — «злупить втридорога», але куди я мав подітись.

Вірка — особа досить вульгарна. Та я згодився зайти до неї в п’ятницю ввечері. Вона страшенно зраділа. В мене не даремно в характеристиці записано «морально стійкий». До того ж це не мій тип жінки. Просто в мені прокинулась цікавість до цієї ситуації.

Я швидко знайшов Вірчин будинок. Вже стемніло. І тут така маленька, але пророча деталь. Піднімаючись по сходах, освітлених тьмяною лампочкою, я ледь не впав — послизнувся на апельсиновій шкурці. Брудні сходи і апельсинова шкурка. Сюрреалізм! Це трапилось майже перед площадкою, на якій була квартира моєї нової знайомої. Міг би й ногу зламати. Що тоді? Громадський, а ще більше сімейний осуд… Шкурки я не підняв — назад ітиму обережніше, знаючи, де вона лежить. Якби підняв, то не трапився б отой психологічний кривавий випадок…

Вірка була зі мною дуже люб’язна, хоч і здерла, як я сподівався, втридорога. Як я помітив, вона не квапилась зі мною розлучатись, була чимось схвильована. Тут почувся дзвінок. Вірка раптом заявила з тією святою простотою, на яку ми, інтелігенти, не здатні: «Підіть відчиніть двері і заберіть у нього гроші!» З її боку це було жахливе нахабство щодо мене. Але я завжди був джентльменом. До того ж слово гроші, котрі треба було забрати, звучало інтригуюче. Я сподівався побачити мало не Мефістофеля.

«В хату не пускайте!» — прошепотіла Вірка, зробивши великі очі.

«Всі ми грішні…» — подумав я і пішов до дверей. Відчинив і побачив хлопця років під тридцять, десь я його зустрічав, чи не в гастрономі. Нічого демонічного в ньому не було. Навпаки, це він відсахнувся, коли мене побачив.

«Гроші! — сказав я пошепки, як грабіжник до банківського службовця. — І вимітайся!»

На моє превелике здивування, він вийняв з-за пазухи купу грошей, десь так карбованців з двісті, дрібними купюрами. Я простягнув по них руку, але в нього у очах раптом майнуло підозріння: «А як не туди? Тут Вірка Солоденко живе?» — «Тут. Давай гроші й вимітайся, бо міліцію викличу», — грав я і далі свою роль.

Бідний хлопець, видно, перебував у трансі. Тицьнув мені гроші, і я їх сховав одразу ж собі в кишеню. «Іди, іди, чого стоїш? Привіт хазяйці передам». Хлопець, як уві сні, повернув на 180 градусів і рушив по сходах. Вперше бачив я такого телепня, щоб віддав гроші незнайомій людині, котра до того ж була без ножа.

Я спостерігав за ним з напівпрочинених дверей. І тут прилучилось оте криваве видовище. Хлопець раптом змахнув руками і заорав носом східці. Послизнувся на апельсиновій шкурці. Гуркіт, шум відповідно. Тут надлетіла Вірка. Хлопець уже звівся, витираючи кров з носа рукою.

«То це ви так?!» — захоплено глянула на мене Вірка. Я віддав їй гроші. А знизу долинув голос хлопця: «Ніхто! Я сам…»

«Як то ніхто? Ніхто тебе не міг спустити зі сходів!» — справедливо обурилась Вірка.

Далі вже не було нічого цікавого. Я пішов додому, усвідомлюючи, що відтепер став ніхто. Сюжет для новели. Беріть, користуйтеся, мені не жаль!

Мій друг висловився з цього приводу доволі скептично: «Десь я таке читав…»

Лист дівчини

Здрастуй, Маринко!

Вибач, що так довго не відповідала. Не було настрою, і, взагалі, ти ж знаєш, я не люблю писати листів. Але ти на мене не ображайся, добре?

Я тобі напишу довгого-предовгого листа. Розумієш, така хандра мене взяла, хоч кричи, а поговорити нема з ким. Сама не знаю, що зі мною сталося. Певно, і дійшла до такої точки, коли вже усе треба міняти.

Сесія на носі, а вчитися зовсім не хочеться. Ти ось-ось диплом одержиш. Я тобі, звісно, співчуваю. Важко без зв’язків. Бідна, їдеш у таку глушину! Вийшла б заміж, але навіть я розумію, що це нелегко… Думаєш, якби я не була директорською донькою, то хлопці б так за мною бігали? Дідька лисого! Я не така вже дурна… Деколи мені хочеться поїхати в яке-небудь велике місто, загубитись там, щоб перевірити, чи любитимуть мене ні за що.

Думаю, що б я робила, аби в мене не було батьків.

Ти питала, чи хтось мені подобається з хлопців. Якби я одразу відповіла на твій лист, то написала б, що ніхто. А зараз — не знаю. Я лише раз бачила цю людину. Навіть не розмовляла з нею, але він не схожий ні на кого.

Мариночко-золотко, якби ти знала, на