Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

відсотків. Це ж безумство! До того ж, коли ми викинемо на міжнародний ринок стільки хліба, то ціни на нього впадуть і там, і у нас. Мало того! Хлібні облігації теж полетять к чортовому батькові!

Никодим покивав головою.

— Саме це я казав учора Яшунському. Попередив, що рішуче виступлю проти пропозиції міністра фінансів.

— Ну звичайно! Ви маєте цілковиту рацію.

— Але мені хотілося почути й ваше міркування. Радий, що наші погляди збігаються. Ну, пане Кшепицький, тепер візьміть друкарку і продиктуйте їй відповідь на цю пропозицію. Я їм дам перцю.

За дві години відповідь була готова. Засідання економічного комітету мало початися о сьомій, отже, у них була ще година часу. І цю годину вони розмовляли про коборовські справи і про Никодимове одруження.

Найбільше турбувало Дизму одне питання: що після одруження йому робити з Жоржем Понімірським? Ніна, звичайно, наполягатиме на тому, щоб перевести його з флігеля до палацу. Никодим знав це. Вона вже не раз говорила.

Кінець кінцем Дизма не перечив. Адже Понімірський не такий хворий, щоб його слід було запроторити в божевільню. Никодим боявся тільки, щоб Жорж не засипав його з отим Оксфордом.

Звісно, з Кшепицьким такими побоюваннями він не ділився. І той вважав, що треба вволити Нінине бажання. А коли Жорж буде нестерпний, його можна буде пристроїти в якомусь санаторії. На тому й скінчили.

Кшепицький одвіз Дизму до будинку ради міністрів, а сам поїхав до пані Пшеленської.

…Никодим сидів біля великого столу, уперто мовчав, спідлоба кидав оком на прем’єр-міністра, який вів нараду, на міністра фінансів, що саме виступав, і на інших сановників — їх було тут душ п’ятнадцять. При сусідньому столику сиділи дві стенографістки.

Міністр фінансів сухим, уривчастим голосом обгрунтовував свою пропозицію. Пояснював, що єдиний спосіб покрити бюджетні дефіцити — це продати зібраний під облігації хліб. Тим часом міжнародна кон'юнктура може поліпшитись і уряд доб’ється позички за кордоном. На закінчення додав, що він філолог, на економіці розуміється остільки, оскільки його міг навчити досвід кількох років, що міністром він став всупереч своїй волі, а проте бути маріонетковим міністром фінансів не хоче, і якщо його пропозицію відхилять, то він категорично подає у відставку.

Прем’єр-міністр, який виступив по тому, запевнив попереднього оратора, що його заслуги оцінюються дуже високо і що пропозицію повинні прийняти.

У відповідь звідусіль почулися схвальні голоси.

Але присутні весь час поглядали на Дизму, який уперто мовчав. Од нього ждали чогось несподіваного і не помилились. Коли прем’єр-міністр з усміхом запитав, яка його думка, Никодим підвівся.

— Прошу, панове. Я молоти язиком не люблю. Скажу коротко, йдеться не про нас, а про благо країни і на всякі гали-бали тепер не час. Все, про що тут торочили, — собаці під хвіст. Я обмежуюсь тим, що прочитаю свою декларацію.

Він розклав перед собою відповідь, яку підготував Кшепицький, і прочитав її.

Вже під час читання присутні заворушились, а коли Никодим кінчив, міністр фінансів схопився, обурено розмахуючи руками і протестуючи.

Зчинився страшенний гамір, усі різко висловлювали свої думки, почалася навіть сварка, яка після умовлянь прем’єр-міністра поступово перейшла в дискусію.

— Чого це ви, пане президенте, зайняли сьогодні таку непримиренну позицію, — роздратовано спитав міністр Яшунський, — коли тільки позавчора в розмові зі мною запевняли, що взагалі згодні з пропозицією?

Дизма почервонів.

— Я такого ніколи не казав!

— Як же, казали, що це, може, й на добре вийде.

— Неправда!

— Це ви кажете неправду! — крикнув Яшунський. — Може, не цими словами говорили, але все одно ви згоджувалися з проектом.

— Ну, колего, — ущипливо обізвався міністр фінансів, — хіба ви не розумієте, що президент Дизма вдався до такого підступу, щоб ошелешити нас своєю опозицією?

Никодим підвівся.

— Мені більше нічого говорити. Я сказав усе, що мав сказати. А ви, панове, робіть як знаєте.

Пропозицію міністра фінансів було схвалено.

— А мені байдуже, — мовив того ж вечора Никодим Кшепицькому, коли вони разом повертались од пан; Пшеленської. — Все одно я подаю в відставку.

— Але ж шкода банку!

Дизма стенув плечима.

— Це ж ваша ідея! — вів своє Кшепицький. — Ваша дитина!

— Чорт з ними.

— Ну, завтра буде гармидер!

— Який гармидер? — здивувався Никодим.

— Та в пресі. Вони ж роблять безглуздя. Напевно, багато газет стане на ваш бік.

— І що мені з того?

— Ну, звісно, вигода платонічна, але, знаєте, у мене є одна думка.

— Ну?

— Вам випадає чудова нагода: завтра ж подати у відставку.

— Е-е… не варто; я хотів піти в відставку перед шлюбом. Нащо втрачати кілька тисяч злотих?

— Ви мали б рацію, якби не було певності, що на ваше місце не зразу знайдуть людину. Зрештою, вони не захочуть і відпустити такого працівника, як ви. Справа загається, а морально це для вас буде велика вигода.

— Як?

— Дуже просто. Ви подасте у відставку, не вказуючи причин. Тоді все стане ясно: у зв’язку з тим, що уряд схвалив пропозицію, яка підриває Хлібний банк, ви йдете у відставку, бо не хочете брати на себе ніякої відповідальності.

— Ага! — розібрав Дизма.

— Бачите, пане президенте, що я маю рацію. А вся громадська думка буде на вашому боці.

Никодим поплескав Кшепицького по плечу:

— Спритник же ви, пане Кшепицький.

— До ваших послуг, пане президенте.