Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

апарати — чорний трикутний і сріблястий дископодібний — завмерли один проти одного в закривавленому небі. І який би не був зосереджений Кременчук, але він встигав насолоджуватись якоюсь злою радістю від того, що може, нарешті, дати одкоша клятим нападникам. Дочекався! Лиш би зброя арканаріанська не підвела, лиш би зброя…

— Капітане, — раптом негучно озвався до нього Зоребор, — знаєте, чого вони вичікують?

— Н-ну? — вичавив Богдан, подумки вирішуючи, чи вже кричати Соньці „плі!”, чи ще трохи почекати.

— Ліворуч подивиться.

Кременчук кинув швидкий погляд на лівий блок ілюмінаторних моніторів і відчув, як зайшлося в нього серце. А ще він відчув нудотне й запаморочливе відчуття „дежа вю”. Зліва від „Софії”, на відстані метрів у триста одна від одної, завмерли дві точнісінькі її копії.

— А тепер праворуч, — голос Норильцєва ледь протискувався крізь зчеплені зуби.

Праворуч копій „Софії” було аж три. І ще одна зависла вгорі, трохи навскіс від свого оригіналу. Фантоми, побачені Богданом над полум‘яною поверхнею тутешньої зірки, явно набували здатності до розмножування. І ще Богдан все більше впевнювався в тому, що сам він не має до них жодного відношення.

Але… Але розмірковувати над цим феноменом не було часу, бо певне очманіння чорнотрикутних від раптової появи на їхньому шляху цілої ескадрильї летючих тарілок, мало скоро минути і тоді…

— Сонько! — загорлав Кременчук. — Давай, ціль!

Якщо в когось десь і могли ще ворушитись сумніви щодо дієвості зброї, притягнутої друзями Румати на борт „Софії”, то наступної ж миті вони мали зникнути. Назавжди зникнути. Бо апарат зненацька здригнувся усією своєю масою, викидаючи вперед два паралельних ряди помаранчевих плазмових згустків.

Один ряд, зменшуючись, розчинився в червоному небі, пройшовши метрах в десяти повз борта трикутника, але другий… Другий таки зачепив його, розсипаючи по чорній поверхні снопи жовтогарячих іскор.

Трикутник здригнувся і злісно огризнувся синявим світловим стовпом, що вп‘явся в червону атмосферу набурмосеного світа. А заодно й в копію „Софії”, яка висіла вгорі відносно свого оригіналу. Та важко сколихнулась, уся огорнута блакитним полум‘ям і, перевалюючись з боку на бік, рвучко підстрибнула ще вище. Що з нею сталося далі, Кременчук не помітив, бо інші фантоми раптом позривалися зі своїх місць, закидаючи чорний трикутник згустками помаранчевого вогню. Вони жили своїм життям, ці незрозумілі феномени незрозумілої зоряної системи!

Втім, дивуватись цьому не було часу. Кременчук, загорлавши на увесь всесвіт: „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!”, поставив диск „Софії” ребром, пірнаючи просто під чорне трикутне черево апарату їхніх настирливих переслідувачів. А навколо вже вертілась справжня карусель: вугільні хмари, сріблясті диски, багряні дюни, розцяцькований синіми спалахами трикутник, геометрично правильні ряди помаранчевих куль… „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!” „Софію” закручувало на таких карколомних віражах, що відцентрові сили хижими лабетами видирали членів екіпажу з їхніх крісел, намагаючись кинути людей на стінки апарату й просто розмазати їх по ним.

— Дава-а-а-ай!!!

І вогненні згустки, і світлові стовпи, іноді вгризалися в поверхню планети, майнувши повз вертких цілей, та й вибиваючи з неї клуби пилу та дрібного піску. „Бене ге-е-е-есерит…” — чулося в мікрофонах. „Гене ге-е-е-есерит…” — лунало з іншого боку. Повітря навколо місця сутички закаламутилось і збоку здавалось, що над гребенями безкраїх дюн здіймається грозова хмара неприродного кривавого кольору, помережана жовтогарячими та блакитними блискавками.

Одна з них в повному сенсі на порох розбила один з фантомів, але інший, маже водночас із самою „Софією”, поцілив таки трикутник чотирма пунктирними лініями палаючих куль. Той якось дивно здибився своєю гострою кормою і розпочав завалюватися вбік, вислизаючи з хмари здійнятої пилюги і ковзаючи по спадистій траєкторії за навислий гребінь найближчої кілометрової гори-дюни.

— Давай, Сонько, дава-а-ай!!! — аж співав Кременчук, якого трусило від важелезної радості вдалої бійки. Давно він такого не відчував. З часів, мабуть, взяття банди Сипатого. — Є-е-е-е, дістали!!!

— Капітане, капітане! — раптом скинувся у сусідньому кріслі Норильцєв, що до того лише намагався втриматись в ньому, жодним чином не заважаючи Кременчуку. — Капітане, позаду!

- Є-е-е-е… — і Богдан відчув, як крик грудкою місцевого піску застряг в його горлі.

Позаду, над хвилястою тугою пустелі, в тому напрямку, куди вихор утягнув малого крчовника, здіймалась ще одна хмара. Доволі дивної форми хмара.

— Що, знову?!? — зойкнула позаду Кременчука Сонька, застигаючи на порозі центральної рубки. А в Богдана навіть ані сил, ані слів не знайшлося, аби визвіритися на дівча, яке без дозволу покинуло свій бойовий пост.

Бо зненацька стало зрозумілим, що не дивлячись на напруженість ситуації, ані їй, ані Норильцєву, зараз не до бойових дій та постів. Самому Кременчуку, до речі, теж. Взагалі було незрозумілим, до чого йому зараз. А він же відповідає за дітлашню, за порядок на борту відповідає! За цілість самого борту, врешті решт, теж.

І саме тому, з рипом ворочаючи зсудомленою шиєю, Богдан знову прикипів очима до гребеню дюни, за яким вже зник впалий трикутник. Ніяких вибухів або подібних ефектів в тому місці не спостерігалось. Отже, треба було терміново пересуватись туди, аби відшукати, роздивитись, дослідити, і добити, добити, нарешті, гаденят, якщо щось не так.

А червоняста хмара на іншому боці обрію дивним чином згущалась, згущалась, набираючи обрисів та рис велетенської, розміром не менше, ніж в пару кілометрів заввишки, розкуйовдженої голови Нкси. Але якщо на Сорорі вона була велетенсько-живою, то тут — гігантські-мертвою, виліпленою з текучого червоного піску. Нксо, дитино, та куди ж тебе знову занесло!..

Богдан скоса зиркнув на Норильцєва, потім, обернувшись, зустрів уважний і запитальний погляд Такаманохари, згадав, наповнені слізьми, очі Румати і, скреготнувши зубами, розвернув апарат по широкій дузі, віддаляючись від місця падіння чорного трикутника, над яким кружеляли срібні диски загадкових фантомів. Кинув на них останній погляд та й ліг на курс, що вів просто назустріч червонясто-брунатній, у напівобрію, мармизі піррянина.

* * *

Лискуча „Софія” широкими колами ширяла в малиновому небі з величезним рожевим світилом, завислим посередині нього. Богдан намагався не дивитися в його бік, аби не згадувати його близьку і зовсім не рожеву вогненно-розбурхану поверхню. Аж обличчя знову й