Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

знову обпікало від тих спогадів. А з цієї планети оте пекло здавалось не таким вже й загрозливим, з короною, розплесканою в боки, від чого усе те світило набувало якоїсь капловухої свинячої подоби. „Рожеве сонце свинопасів”, — хмикнув подумки Богдан, до болю в очах вдивляючись в хвилястий краєвид, що розкинувся під ними.

Краєвид був сумний і пустельний. Усілякі прояви життя у вигляді копій „Софії” знову зникли, а пилова хмара у вигляді Нксової голови дивним чином розсіювалась по мірі того, як диск літального апарату наближався до неї. До тих пір розсіювалась, допоки повітря за бортом знову не стало звично спечним та прозорим. Начебто й не було нічого. Ані вихорів, ані дивних фантомів, ані чорного трикутника. Залишалось лише моторошнувате відчуття чужих поглядів та тупа упевненість в тому, що світ цей не такий вже й безжиттєвий, яким йому хоче здаватися.

Втім, гіршим було те, що в цій показній безжиттєвості зник Нкса. Наче й не було його ніколи. Сонька, до крови закусивши губу, вдивлялась в екрани. Обличчя Норильцєва було білішим за сріблясту обшивку „Софії”. В Кременчука замість серця зяяла відкрита рана. Але ніхто цього не помічав. Та й не треба було цього дітлашні помічати. Інших переживань в неї вистачить.

— Ну, що? Будуть якісь думки? — скреготнув зубами Богдан.

— Слухай, капітане, а давай-но на маленькій висоті, повільно-повільно, до місця посадки повернемось, — так і не відірвала очей від екранів Такаманохара.

— Тільки розпочинаючи з того боку, куди вихор Нксу утягнув, — додав і Норильцєв.

Про нещодавнє бойовисько та несподіваних своїх помічників ніхто з них намагався не згадувати. Щоб дах остаточно не поїхав.

Кременчук звірився з зеленкуватими контурами імпровізованої мапи, яку бортовий комп‘ютер вивів на головний екран і, пройшовши ще з кілометр по дузі, різко звернув праворуч. Просто на диск клятого свинячого сонця.

Краєвид внизу залишався смутним, самотнім і тривожним. Гребені дюн повільно зникали з поля зору і здавалось, що „Софія” трохи навскіс перетинає застигле криваве море. Смарагдова крапка на екрані, що означала місце їхньої посадки, ставала все ближчою й ближчою до рухливої блакитної цятки координат апарата. Богдан мимоволі напружився, згадавши, що десь поряд має знаходитись трикутник нападників.

— Сонько, — кахикнув, — ти б пішла до гармати отієї арканаріанської. Мало що… А ми тут з Ігорем удвох…

І раптом кинув „Софію” вбік, до закрутистого гребеню дюни, що був наче розтятий навпіл якоюсь надпотужною силою. Чим і попередив гучний зойк Норильцєва, що рвучко викинув руку в тому ж самому напрямку: крізь западину на верхівці гребеню була помітна частина якоїсь площини, чия геометрична правильність була дещо протиприродною в цьому світі здичавілого піску. Це вже був явний прояв населеності цього світу.

Сонька, небезпечно примруживши очі, кинула на площину швидкий погляд і, не говорячи ані слова, крутнулась на місці, кидаючись до комірчини з пультом гармати. Молодець!

А „Софія” вже обережно кралася повзбіжно гребеню, обережно висовуючись з-за нього й зазираючи в незрозуміле провалля. А потім загойдалась на місці, певною мірою не знаючи, як їй вестися далі: площина виявилась напівзасипаним пласким дахом якоїсь величезної споруди. Явного покинутого вигляду. Тобто, ідея теперішньої або колишньої заселеності цієї безлюдної планети набувала нової інтриги.

І ще… Кременчук міг заприсягтися, що ані під час посадки, ані під час їхнього повітряного бою, нічого подібного в цьому районі не спостерігалось. Випадковим пострілом, чи що, засипаний давній багатоповерховий бункер відкрило?

А що споруда нагадувала саме його, ставало зрозумілішим і зрозумілішим по мірі того, як „Софія” перевалювала через гребень гігантської дюни й повільно сповзала її спадистим, на декілька кілометрів, схилом. Схил наступної дюни стрімко здіймався до неба, а з нього, і дійсно бозна коли засипана піском, виглядала частина заіржавленої металевої будівлі з виваленим шматком передньої стінки.

Обриси цієї частини здавалися якимись неправильними. Чи, навпаки, занадто правильними. Це — з якого боку подивитися. Адже вони могли належати й природному утворенню, закутому в метал. Утворення чимось нагадувало західну частину Чоломаю, обернену до Гременця. Та й сама улоговина поміж дюнами… Он який вигін!.. Точнісінько, як біля гременецького вантажного порту. Кременчук аж головою трусонув, а в наступну мить…

— Дивиться, дивиться!!! — загорлав Норильцєв, боляче хапаючи капітана за плече й розвертаючи його до одного з екранів.

„Що там таке?” — плеснулось в голові здивування невидимої Такаманохари.

— Нічого, нічого, — пробурмотів Богдан, підпрацьовуючи лівим двигуном і спрямовуючи „Софію” просто до діромахи в стіні бункера. — Здається, знайшли ми Нксу, знайшли хлопчину.

Крчовник нерухомо завмер метрах в п‘ятдесяти від іржавої, вкритої брунатними патьоками, стіни, яка чимось нагадувала прогнилу від часу обшивку баржі „Поллукс Вікторі” зі здичавілої планети Пірр. Тобто, поява Нкси біля неї здавалася природною. Неприродним здавалось інше — повна й байдужа нерухомість піррянина. Хоча б рученятами помахав.

— Нксо, — обережно всунувся Кременчук у свій телепатичний простір, — Нксо, дитино, ти мене чуєш?

Малий здригнувся і якось здивовано затупцював на місці. Наче не взнав малий голосу свого капітана. Та й відповіді від нього чутно не було.

— Нксо?…

Тиша. Розсипчаста тиша, наповнена шерехом піску, який сиплеться по стінках бункера. „Ар-р-рак-х-хі-і-і…” Наче у пісочний годинник їх усіх засунули.

„Софія”, погойдуючись, завмерла в метрі від поверхні і метрах в п‘ятнадцяти від Нкси. Жодного поруху. Лише крізь смух-траву, здається, оченята насторожено виблискують.

- Ігорю, — напружено звернувся Богдан до Зоребора, — вийди, мабуть, назовні. Забери дитину. Щось він не в собі, як на мене. А я тебе прикрию.

Норильцєв швидко заклацав замками ременів безпеки.

— Сонько! Теж насторожі будь. Рук від гармати не відривай, аби за першим же моїм сигналом… Не подобається мені щось тут. Ох, не подобається!.. Не розумію тільки, що.

На екрані було видно, як Норильцєв, грузнучи в сухому піску, підходить до Нкси, схиляється над ним, щось шепочучи, а потім обережно, мов хворого, веде назад, до відчиненого люку апарата. Так, дісталось пацану. Он який тихий, мов примара. А якби тебе самого вихором на декілька десятків кілометрів уволокло, як би ти поводився? Галасував