Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

необхідно будь-що дістатися цілі раніше за Негоро. Дік Сенд мусив обов’язково враховувати цю обставину в усіх своїх подальших планах.

Нарешті молодому капітанові вдалося реалізувати давно задуманий проект: спуститися до океанського узбережжя за допомогою якої-небудь ріки. Річка, на узбережжі якої вони перебували, текла на північ, і можна було припустити, що вона впадає в Конго. В такому випадку замість Сан-Паулу-ді-Луанда Дік Сенд і його товариші опиняться в гирлі ціього гіганта. Втім, подібна перспектива їх анітрохи не бентежила, оскільки в колонії Нижньої Гвінеї вони, безперечно, могли розраховувати на таку ж допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.

Коли Дік вирішив спуститися вниз за течією цієї ріки, найпершою його думкою було влаштуватися на одному з плавучих, порослих травою острівців[69], які у великій кількості несуть африканські води.

Однак Геркулесу під час його поневірянь пощастило натрапити на каное, викинутого річкою на берег.

Дік Сенд і уявити собі не міг чогось кращого, адже знайдене Геркулесом каное не було схожим на ті вузькі човни, якими зазвичай послуговуються туземці. Це був місткий човен завдовжки тридцять футів і чотири фути завширшки; подібні човни розраховані на декілька веслярів і стрімко несуться водним простором великих озер під натиском їхніх весел. Місіс Уелдон та її супутники могли зручно розташуватися в ньому і достатньо було міцно тримати кормове весло, аби човен йшов вниз за течією.

Спочатку Дік хотів плисти виключно вночі, аби не потрапити в поле зору туземців. Однак, якщо використовувати лише дванадцять годин із двадцяти чотирьох, тривалість подорожі, яка і без того могла виявитися чималою, зросте вдвічі. Тоді Діку спала на думку чудова ідея: замаскувати каное під напиналом з трави. Це накриття підтримувала довга палиця, яка стирчала попереду і позаду човна. Трава, звисаючи до самої води, приховувала навіть кормове весло. Замасковане каное здавалося простим скупченням трави, яке бистрина проносить поміж пливучих острівців. Вонао могло плисти і вдень, не привертаючи зайвої уваги. Траву розташували настільки вдало, що навіть птахи повірили: червонодзьобі чайки, аррінги з чорним пір’ям, білі і сірі рибалочки частенько сідали на каное, щоб подзьобати зерна.

Зелене напинало не лише маскувало каное, але й захищало пасажирів від пекучого сонця. Така подорож майже не виснажувала, однак все ж таки була небезпечною.

Позаяк дорога до океану далека, протягом усього шляху їм необхідно було щодня добувати їжу. Це визначало необхідність полювати на берегах річки, оскільки самою риболовлею було важко прогодувати втікачів. Між тим, після нападу туземців на термітник в Діка залишилися лише одна рушниця, яку під час втечі прихопив із собою Геркулес, і дуже обмежений запас набоїв – кожен патрон був на вагу золота. Дік сподівався, що не витратить даремно жодного пострілу. Можливо, сховавшись під напиналом і вистромивши дуло рушниці, він зможе стріляти більш влучно, неначе мисливець, що причаївся в засідці.

Згідно визначень Діка Сенда, каное пливло за течією зі швидкістю щонайменше дві милі на годину. Саме тому він розраховував на те, що за добу човен подолає приблизно п'ятдесят миль. Швидкість течії вимагала від кермового бути постійно пильним, аби не натрапити на перешкоди: підводні камені, мілководдя й стовбури дерев. До того ж бистрина викликала підозри, що попереду можуть опинитися пороги і водоспади, що так часто зустрічаються на африканських річках.

Дік Сенд, якого нова зустріч з місіс Уелдон та її сином повернула до життя, прийняв на себе командування і зайняв місце на носі каное. Крізь шпаринки в трав'яному покрові він стежив за фарватером річки і то словом, то жестом віддавав накази Геркулесові, могутня рука якого тримала кормове весло, як треба зробити, аби не втратити напрямок.

Місіс Уелдон, занурившись у свої думки, лежала на підстилці з сухого листя посеред каное. Мовчазний і незадоволений кузен Бенедикт сидів біля борту, витягнувши ноги і схрестивши на грудях руки, супився, поглядаючи на Геркулеса, якому він не міг пробачити його втручання під час полювання на мантікору, міркував про свою втрачену колекцію, про ентомологічні нотатки, – навряд чи мешканцям Казонде вдасться усвідомити їхню цінність, – і час від часу машинально підносив руку до перенісся, аби підняти на лоб окуляри… Але на жаль, їх у нього не було. Що стосується малюка Джека, то він розумів, що шуміти не можна, але, оскільки, ніхто не забороняв йому рухатися, то він, подібно до свого друга Дінго, повзав рачки з одного кінця каное в інший.

Впродовж двох перших днів мандрівники харчувалися тими запасами, які Геркулесу вдалося відшукати перед від'їздом. Дік Сенд зупиняв каное лише вночі, аби дати собі кілька годин відпочинку. Однак, на берег він не висаджувався. Дік не хотів ризикувати без потреби і остаточно вирішив не виходити на сушу до тих пір, поки не з’явиться потреба поповнити запаси провізії.

Далебі мандрівка невідомою річкою, ширина якої в середньому не перевищувала ста п'ятдесяти футів, нічим особливим не вирізнялася. За течією пливло декілька плавучих острівців, які рухалися з тією ж швидкістю, що й каное. Можна було не боятися зіткнень з ними, якщо тільки їх не спинить якась перешкода.

Місцевість навколо здавалися абсолютно безлюдною: вочевидь, цю частину Казонде туземці відвідували вкрай рідко.

Вздовж річки витягнулися два ряди заростей; поміж ними, виблискуючи яскравими фарбами, скупчилися ваточник, шпажник, лілії, атрагени, рослини родини бальзамінових та селерових, алое, деревовидні папороті, пахучі чагарники, утворюючи по обидва боки їхнього шляху бордюр незрівнянної краси. Іноді узлісся тягнулося аж до самої річки. Над водою схилялися копалові дерева, акації з жорстким листям, «залізні дерева» – баугінії, стовбур яких зі сторони, звідки дмуть найхолодніші вітри, немов хутром, обріс лишайниками, смокви, які, як і мангові дерева, спираються на повітряні корені, схожі на палі, і багато інших дивовижних дерев. Дерева-велетні висотою сто футів, перепліталися гілками, вкривали річку склепінням, крізь яке не проникало сонячне світло. Подекуди ліани перекидали з берега на берег свої стовбури, утворюючи висячі мости, і 27 червня малюк Джек, замилувавшись, побачив, як подібним до такого зеленим мостом переправлялася зграя мавп, які, зчепившись хвостами, утворили живий ланцюг на випадок, якщо міст не витримає їхньої ваги.

Характерною рисою цих мавп, яких в Центральній Африці називають «соко», був досить бридкий писок: низький лоб, світло-жовті щоки, високо розміщені вуха. Вони живуть зграями-десятками, гавкають, мов собаки, і наводять страх на туземців, бо, інколи, викрадають дітей, щоб дерти їм шкіру та кусати їх. Просуваючись мостом з ліан, вони зовсім не підозрювали, що під купою трави стрімко гнаної течією, знаходиться