Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

ніколи не перебігав дорогу старшим, — сказала бабуся.

Звідси я повинен був зробити висновок, що трубку треба віддати їй. Але я такого висновку не зробив. А бабуся не підвелася з канапи, лише запитально підвела голову… Вона поступилася мені.

— Він буде живий і здоровий! — крикнув я в трубку. — Цього у нього немає. Точно встановили. Цього немає! Присягаюся своїм здоров'ям! І вашим також!..

Гнатова мати заплакала на другому кінці проводу.

В цю мить почувся голос телефоністки. Вона хотіла щось сказати, але сказала тільки одне слово: «Ви…» — і замовкла, хоча міжміські телефоністки можуть втручатися у чужу розмову як хочуть.

Гнатова мати плакала.

Тоді я радісно закричав:

— Він серйозно хворий! Йому робитимуть складну операцію! Але цього немає. Присягаюся своїм здоров'ям. І вашим! Не хвилюйтеся. Він буде живий і здоровий!

У школі ми часто пишемо твори на тему «Ким бути?» Щоб не повторюватися, я один раз написав, що мені дуже хочеться стати геологом, другого разу, що хочеться стати біологом, а втретє, що космонавтом. Насправді я ще не вибрав професію.

Того дня мені теж було ще неясно, ким я у майбутньому стану. «Та хіба це не здорово, — подумав я, — вийти з операційної чи рентгенівського кабінету, побачити очі матері, які просто зупинилися від страху і чекання, втомлено так посміхнутися й тихо промовити: „Він житиме… І буде здоровий. Не хвилюйтеся… Він житиме!“»

3. НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ

Учителька Валентина Георгіївна сказала:

— Завтра настають зимові канікули. Я не сумніваюся, що кожний ваш день буде щасливий. На вас чекають виставки й музеї! Та буде серед них і найщасливіший день. Я в цьому також не сумніваюсь! Ось про нього напишіть домашній твір. Кращу роботу прочитаємо в класі! Отже: «Мій найщасливіший день!»

Я помітив: Валентина Георгіївна любить, щоб ми у творах неодмінно писали про що-небудь най: «Мій найнадійніший друг», «Моя найулюбленіша книга», «Мій найщасливіший день».

А в ніч під Новий рік мама з татом посварилися. Я не знаю через що, бо Новий рік вони зустрічали десь у знайомих і повернулися додому пізно. А вранці не розмовляли одне з одним…

Це найгірше! Краще б уже погаласували, посперечалися і помирилися. А так ходять вельми спокійно й розмовляють зі мною чомусь тихо, ніби нічого не сталося. Та я в таких випадках завжди відчуваю: щось сталося. І коли воно кінчиться, не зрозумієш. Вони ж одне з одним не розмовляють! Як під час хвороби… Якщо раптом підвищується температура, навіть до сорока — це не так страшно: її можна збити ліками. І взагалі мені здається, чим вища температура, тим легше буває визначити хворобу. І вилікувати… А от коли лікар подивився на мене трохи задумливо й сказав мамі: «Температура у нього ніби й нормальна…», мені одразу стало не по собі.

Одне слово, в перший день зимових канікул у нас вдома було так спокійно й тихо, що мені розхотілося йти на ялинку.

Коли мама й тато сваряться, я завжди переживаю. Хоча саме в ці дні я міг би домогтися від них будь-чого! Варто було мені відмовитися від ялинки, як тато одразу ж запропонував мені піти до планетарію. А мама сказала, що із задоволенням пішла б зі мною на ковзанку. Вони завжди у таких випадках намагаються довести, що їхня сварка анітрохи не позначиться на моєму життєвому рівні. І що вона взагалі мене зовсім не стосується…

Але я дуже переживав. Особливо мені стало сумно, коли за сніданком тато запитав мене:

— Ти не забув привітати маму з Новим роком?

А потім мама, не дивлячись на тата, сказала:

— Принеси батькові газету. Я чула: її щойно опустили в скриньку.

Вона називала тата «батьком» дуже й дуже рідко. Це по-перше. А по-друге, кожен із них знову переконував мене: «Що б там між нами не сталося, це стосується тільки нас!»

Та насправді це стосувалося й мене теж. Навіть дуже стосувалося! І я відмовився од планетарію. І на ковзанку не пішов… «Нехай краще не розлучаються. Не роз'їжджаються у різні сторони! — вирішив я. — Може, надвечір усе минеться».

Та вони так і не сказали одне одному жодного слова!

Якби бабуся прийшла до нас, мама й тато, я думаю, помирилися б: вони не любили засмучувати її. Але бабуся поїхала на десять днів в інше місто, до однієї зі своїх «шкільних подруг».

Вона чомусь завжди їздила до цієї подруги у дні канікул, ніби вони обидві досі були школярками і в інший час зустрітися не могли.

Я намагався не випускати своїх батьків з поля зору ні на хвилину. Тільки-но вони поверталися з роботи, я одразу ж звертався до них з такими проханнями, які примушували їх обох бути вдома і навіть в одній кімнаті. А прохання мої вони виконували беззаперечно. Вони в цьому просто-таки змагалися одне з одним! І весь час крадькома, непомітно гладили мене по голові. «Жаліють, співчувають… — думав я, — отже, відбувається щось серйозне!»

Вчителька Валентина Георгіївна була впевнена, що кожний день моїх зимових канікул буде щасливий. Вона сказала: «Я в цьому не сумніваюсь!» Та минуло цілих п'ять днів, а щастя не було.

«Одвикнуть розмовляти одне з одним, — міркував я. — А потім…» Мені зробилося страшно. І я твердо вирішив помирити маму з татом.

Діяти треба було швидко, рішуче. Але як?..

Я десь читав або навіть чув по радіо, що радість і горе об'єднують людей. Звичайно, дати радість важче, ніж заподіяти горе. Щоб порадувати людину, зробити її щасливою, треба потрудитися, постаратися. А зіпсувати настрій найлегше! Але не хочеться… І я