Читати книгу - "Переможець отримає все"

руку і сказав: — Познайомся — Марія. Ну, просто, Марія, майже, як у серіалі…

— Набагато краща, ніж у серіалі, — відповів Віктор, ледь вклоняючись дівчині.

— Дякую, — всміхнулася вона. — Я також вважаю, що краща, але в зірок свої примхи щодо жінок. Це нормально…

Ця дівчина відрізнялася від попередньої пасії Леми, з якою той приїжджав не так давно, явно у кращий бік, принаймні, стосовно характеру та манери триматися.

— А де, я не зрозумів… — озирнувся Тарас, — куди вона поділася? Вже десять хвилин тільки й чую про бажання познайомитися з паном Віктором Жданом, а сама…

Підійшло ще двоє дівчат, одну з яких Віктор упізнав одразу, хоча більшість із отих підспівок та підтанцьовок була для нього на одне обличчя. Саме з нею довелося познайомитися заочно, і чомусь вона запам'яталася.

— Ну лише на секунду відпусти, і вони зникають, як ті привиди… — продовжував жартома набирати люті Тарас. — Прошу знайомитися, — він повернувся до Віктора, — Жанна й Оля.

Обидві мило всміхнулися. На тій, про яку говорив Тарас, тепер уже замість відвертого сценічного костюма були джинси й дуже гарна груба і водночас відкрита блузка чорного кольору.

— А це наш… мій… ні, не буду представляти, — продовжував плести Тарас, — тебе тут і так усі знають… скоро забудуть, хто такий Тарас Лема…

— Тарасе, я хочу жульєна з грибами, — смикнула його Марія.

— Зараз поїдемо до лісу, — відмахнувся той, — назбираємо й будемо варити…

— Я серйозно хочу, — повторила вона. — Чуєш — уже принесли…

— Не ніс, а індикатор, — сказав Лема. — Ну, ходімо, продираємося до твоєї юшки. Ви чекаєте тут, так?

— Як скажеш… — знизав плечима Віктор.

— А потім уп’ятьох линяємо. Так?

— А тобі не буде забагато — уп'ятьох? — обурилася Жанна. — Мене взагалі давно вже чекають. Ми в Бориса в студії збираємося, і я обіцяла…

Той лише махнув рукою і потягнув просто Марію до столу.

— Дивне збіговисько, — сказав Віктор. — У вас не болить голова від такого?

— Я вже звикла, — посміхнулася Оля. — А вам що, не подобається?

— Не те щоб не подобалося, а просто незвично. І дивно. В нас усі їдять виключно сидячи. І потім… Я навіть нормально не повечеряв…

— Що, несмачно?

— Ну що ви… Але все таке маленьке. Підходити за кожним бутербродом — скажуть, що з голодного краю приїхав. А стати біля столу й наминати…

Вона розсміялася:

— Я вас навчу. Пане Вікторе, тут головне — ні на кого не зважати. Дивіться — всім до всіх байдуже. Он глядіть — суперзірка, наче криголам суне за жульєном. Ходіть, я вас навчу.

— Ні, дякую, — посміхнувся Віктор. — Я краще в готелі надолужу.

— А ви що, не поїдете з Тарасом? — здивувалася вона.

— А я й не зрозумів, куди вони збираються… — Він запитливо глянув на неї.

— Ой… — зітхнула Ольга, — так, погудіти. Мене он також запросив.

— А вам не хочеться?

— Як вам сказати… — Вона зібралася з думками. — Набридло. Останні два дні перед концертом — це жах. Самі репетиції, глум такий, що голова обертом іде. Хочеться просто трошки тиші та відпочинку.

— Я вас розумію, — посміхнувся Віктор. — Я б також із задоволенням припинив цей розгул. Мені ще гірше — з незвички.

— Хочете — я вас відвезу, — запропонувала вона. — Коли вам зовсім набридне.

— Чим?

— Машиною. Хіба жінка не може їздити на авто?

— Ну чому, — погодився він, — я навіть чув, що ви непогано це робите.

— Від кого? — здивувалася Оля.

— Від нього. Від Тараса.

— А що, ви говорили про мене? — Вона підняла тонкі брови.

— Взагалі-то, про всіх, — знітився Віктор. — Ви танцювали, а він мене знайомив з вашим колективом, коротко… Ну і про тебе, ой… про вас сказав саме це.

— Можна й на «ти», — зауважила вона. — Мені навіть так подобається. Просто ви почали так офіційно, я і підтримую…

— А Тарас не образиться? — запитав Віктор.

— На вас? Тобто, на тебе? За що — за те що ми на «ти»?

— Ні, що я не добуду до кінця й залишу його.

— Хотіла б я подивитися, як він на тебе ображатиметься!

— Тоді їдьмо. Якщо вам також набридло. А мені можна буде запросити вас… тебе в якесь тихіше місце? Я б хотів просто посидіти. Чесно кажучи, і від ста грамів коньяку після всього не відмовився б.

— Як, ти що, і не пив нічого?

— Келих шампанського. Але після такої шарпанини цього явно недостатньо.

— Ну, ходімо…

І вони рушили до гардероба.

Машина «пискнула» сигналізацією, відчиняючи центральний замок, і блимнула усіма чотирма «стопами».

— Круто, — сказав Віктор. — «Шкода Октавія»… Твоя?

— М-м… моя, — відповіла Ольга. — Ще на два дні. Дали покататися. Ну, поїхали?

Влаштувавшись на м'якому сидінні, він відкинувся на спинку й попросив:

— Тільки не жени, добре?

— А ти що, боїшся?

— Боюся, — сказав він.

— А по тобі й не скажеш…

Мотор м'яко гудів, розігріваючись. У динаміках увімкнулася тиха ритмічна музика. Машина рушила й покотила темним засніженим Києвом.

Віктор крадькома зиркнув на дівчину. Безперечно, їй подобалося їхати. Взагалі, вона була симпатичною. Там, на сцені, у відкритому сяючому трико — без перебільшення розкішною, найгарнішою з усіх у підтанцівці. Тут, у напівтемному салоні машини, вдягнута в джинси й коротку дублянку, — просто гарною та приємною.

— А ти добре в машинах розбираєшся, — сказала Оля. — Сходу впізнав, а марка не найпоширеніша на наших дорогах.

— Тільки в назвах, — зауважив Віктор.

— А в тебе самого яка?