Читати книгу - "Спартак"

бік, де лежав Еномай.

Крізь туман, що застилав очі помираючого, Еномай розгледів дівчину і з острахом подумав, що й вона при смерті, але за мить зрозумів, що вона тільки поранена, і можливо, навіть поранена легко. Зненацька жахлива думка змигнула в його свідомості, але він намагався відігнати її і вже ледь чутним голосом вимовив:

— О Евтибідо!.. Тільки один поцілунок… подаруй мені… Евтибідо!

— Мені ніколи! — відповіла грекиня, проходячи повз помираючого, і кинула на нього байдужий погляд.

— Ох! Хай уразять її… блискавки Тора! — вигукнув Еномай. Роблячи останнє зусилля, він піднявся й, широко розплющивши очі, крикнув, наскільки в нього ще вистачило голосу: — Тепер я все зрозумів!.. Підла куртизанко… Спартак ні в чому не винен… Ти була і є злочинницею… Будь проклята!..

Більше він не вимовив жодного слова, не зробив жодного руху.

При перших словах прокльонів Евтибіда повернулася, гнівно глянула на германця і ступила кілька кроків до нього, але, побачивши, що він помирає, зупинилася, простягнула свою маленьку білу руку, залиту кров'ю, і з жестом прокльону крикнула:

— До Ереба!.. Нарешті я побачила тебе помираючого у розпачі! Хай пошлють мені великі боги змогу побачити таку саму болісну смерть клятого Спартака!..

І вона вирушила у той бік, звідки лунав відгомін нового бою.

РОЗДІЛ 19
БИТВА ПІД МУТІНОЮ. ЗАКОЛОТИ. МАРК КРАСС ДІЄ

Бій між Спартаком і Геллієм був очікуваний. Пробираючись між трупами на побоїщі, Евтибіда ще здаля побачила, що римляни чинять слабкий опір неприборканому натиску гладіаторських легіонів, які праворуч і ліворуч вже займали фронт консульських військ з явним наміром атакувати ворога із флангів.

Хоробра жінка спостерігала за боєм. Вона думала про те, що поразка римлян позбавить її можливості помсти, про яку вона так мріяла. Аж раптом повз неї промчав білий кінь під блакитним чапраком[28] і в чудовій збруї. З очманілим, диким від страху поглядом, кінь мчав, як навіжений, спотикався об тіла, задкував, перестрибував через убитих і знову ненавмисно наступав копитами на трупи.

Евтибіда впізнала коня: він належав Узільяку, юному контуберналу Еномая, котрий на її очах поліг у кривавому бою. Серед її коней один теж був білої масті. Евтибіда відразу зметикувала, яку вигоду вона матиме, якщо приборкає цього коня. Вона обережно ступила до зляканого коня, покликала його, намагаючись заспокоїти й приманити до себе. Але шляхетна тварина ніби передчувала щось недобре. З кожним закликом куртизанки він сполохано відскакував від неї. Раптом, спіткнувшись об труп, кінь упав і намагався піднятися на ноги. Евтибіда підбігла і, потягнувши за вуздечку, допомогла йому встати. Зіп'явшись на ноги, кінь спробував звільнитися з-під влади Евтибіди. Він навіжено тряс головою, смикаючи вуздечку, стрибав, ставав дибки, але дівчина міцно тримала коня, заспокоюючи тварину голосом і жестами. Нарешті кінь скорився долі і дозволив погладити себе по шиї й по спині. Тим часом війська консула Геллія, розбиті й оточені численним військом гладіаторів, безладно відступали до поля, на якому вони знищили германців. Солдати Спартака, вигукуючи «барра», кинулися на ворога з тилу. В очах кожного гладіатора палало дике бажання помститися за своїх товаришів. Дедалі ближче лунав брязкіт щитів, дзенькіт мечів і страшні крики. Евтибіда, котра стежила за боєм, гнівливо стискаючи зуби, вигукувала:

— О великий Юпітере Олімпійський! Де ж справедливість? Я стільки зробила, намагаючись вивести із гладіаторського табору германців, я сподівалась, що за ними підуть і галли, та вони залишилися в таборі. Я все зробила, аби Геллій знищив ці десять тисяч германців, я розраховувала, що два консули стиснуть Спартака в залізному кільці, а він тут як вродився з усім військом — б'є Геллія. Звісно, потім він нападе на Лентула і розіб'є його, якщо вже не розбив. Невже він непереможний? О Юпітере Меснику, невже він непереможний?

Оточені зусібіч римляни, відбивалися від нападників, поступово наближаючись до місця жахливої вранішньої різанини. Бліда від гніву Евтибіда залишила місце спостереження за ходом бою. Ведучи за вуздечку білого коня контубернала, що покірно йшов за нею, вона прямувала до того місця, де лежав холодний бездиханний Еномай; зупинившись там поміж тілами загиблих, вона вийняла із піхов короткого меча, якого помітила на землі, коли лежала тут, прикидаючись мертвою, і раптово двічі всадила його в груди бідолашного коня. Поранена тварина відкинулась назад із голосним розпачливим іржанням, намагаючись утекти, але Евтибіда міцно тримала повід. Кінь зробив кілька стрибків, упав на коліна, простягнувся на землі, б'ючись у конвульсіях, і нарешті випустив дух.

Тоді грекиня вляглася поруч із мертвим конем, підклавши ногу під його шию так, щоб усякому було зрозуміло, що вершник і кінь упали разом, повержені рукою ворога: господар тяжкопоранений, а кінь уражений на смерть.

Шум битви наближався до того місця, де лежала Евтибіда. Дедалі виразніше чулись прокльони, які слали галли латинянам, і жалісливі крики латинян. Евтибіда остаточно переконалася в тому, що римляни зазнали цілковитої поразки.

Міркуючи про несподівану й несвоєчасну появу Спартака, про свої надії, втрачені з поразкою Геллія, про невдалу помсту, труднощі й небезпеки, пов'язані з новими віроломними каверзами, які вона замислила, щоб остаточно згубити Спартака і справу повсталих, Евтибіда відчувала певну розгубленість. Боротьба суперечливих почуттів підточувала її сили, вона почувалась кволою, що послабило її ненависть і зухвалу сміливість.

Раптом їй здалося, ніби сонце заволокло туманом. Евтибіда відчувала різкий біль у лівій руці. Доторкнувшись до неї правицею, вона виявила, що ліва геть змокла. Тоді жінка звелася на лівому лікті, глянула на поранену руку: пов'язка вся просочилася кров'ю. Бліде обличчя Евтибіди стало восковим. Погляд скаламутився, вона хотіла покликати на допомогу, але з побілілих уст вирвався лише глухий стогін, спробувала піднятися, але не могла зробити й цього. Вона упала горілиць і застигла.

Тим часом римляни кинулися тікати. Військо Геллія було розбите вщент, у страшній битві гладіатори знищили понад чотирнадцять тисяч римлян. Поранений Геллій урятувався тільки завдяки своєму прудконогому коневі. Залишки консульського війська кинулися врозтіч. Донедавна