Читати книгу - "Слово після страти"

спало на думку обшукати або в чомусь запідозрити Павла Антоновича. Він був представником впливової фірми постачання, до послуг якої нерідко вдавалися й самі есесівці, якщо хотіли пошити собі костюм або щось із одягу.

Посада, яку обіймав Логачов, дозволяла йому розгорнути роботу по створенню в блоках підпільних груп Опору. Він виконував також завдання підпільного центру по врятуванню життя окремих в’язнів. Це була важка й небезпечна робота. А скільки винахідливості вимагало від підпільників перекидання потрібного в’язня в інший блок чи в іншу арбайтскоманду! А як важко було створювати групи Опору у філіалах табору!

У центральних освенцімських канцеляріях працювало кількасот в'язнів-писарів, через руки яких проходили всі облікові картки живих і мертвих і, певна річ, новоприбулих. У цих канцеляріях було багато всіляких відділів — реєстрації, обліку, планування, економічного відділу, постачання і т. д. аж до архітектурного і будівельного. Там трудилися сотні писарів, обліковців, інженерів-економістів, плановиків, фінансистів, постачальників, архітекторів тощо.

Роль есесівських фахівців і консультантів по численних і складних галузях промислового виробництва і велетенського табірного господарства, яким був освенцімський комбінат смерті, зводилася лише до вироблення директивних інструкцій та загального нагляду за їх виконанням. Усю практичну роботу виконували в’язні. Складність і обсяг цієї роботи не дозволяли есесівцям належним чином контролювати тих, хто її виконував. До того ж для роботи в центральних канцеляріях і їхніх численних відділах залучалися працівники високої кваліфікації — інженери, вчені, економісти. У цьому вавілонському царстві, яким був Освенцім, досвідчених кадрів не бракувало. А які це були кадри! Найвищої кваліфікації! До всього вони, як правило, володіли кількома європейськими мовами. Хіба ж можна було порівняти з ними тупоголових, малограмотних есесівців?! В’язні — переважно люди культурні, високоосвічені, розумні — не могли та й не хотіли залишатися байдужими до всього, що вони бачили в Освенцімі. Більшість із них активно включилася в підпільну роботу. Ось чому центральні канцелярії стали мозком руху Опору.

Чи не правда, парадоксально: майже на очах у есесівського начальства, під крилом самого коменданта Освенціму — неперевершеного ката Рудольфа Гесса — функціонував добре законспірований керівний центр антифашистського підпілля.

Уже саме це вимагало од підпільників великої мужності і витримки. Воістину це були титани духу, Люди з великої літери. Повсякчас наражаючись на смертельну небезпеку, в неймовірно тяжких умовах вони піднімали в’язнів на боротьбу з фашизмом.

Був у центральному таборі в’язень на прізвисько Старий (освенцімський номер 63891). Так його назвали підпільники за зовнішній вигляд. У свої сорок два роки він показував на старого діда — такий був виснажений і замордований, бідолаха. Я, бувало, не раз дивувався: звідки в цьому утлому тілі такий неприборканий дух! Уже після війни, вивчаючи документи і матеріали освенцімського підпілля, я встановив, що справжнє прізвище Старого — Кузьменко Гнат Остапович. Він народився 1901 року в сім’ї селянина-батрака села Пологи-Воргуни, Переяслав-Хмельницького району, Київської області. З дванадцяти років батрачив у маєтку поміщика Горчакова та в місцевих куркулів, а вже в шістнадцять років потрапив до тюрми за участь у бунтах. Звідти втік.

Коли в 1918 році кайзерівські війська окупували Україну, Кузьменко організував партизанський загін, який згодом влився в партизанське формування Гайдамаки В. І., де вісімнадцятирічний Гнат командував ротою. Пізніше формування Гайдамаки ввійшло до складу Богунської бригади регулярної Червоної Армії. Тут, у першому кавалерійському полку, юний Гнат Кузьменко пройшов славний бойовий шлях по фронтах громадянської війни, був кілька разів поранений. Після громадянської війни брав участь у боротьбі з бандитизмом.

В 1929 році за станом здоров’я Кузьменко залишає службу в кінному дивізіоні окружної міліції. Його направляють у Київ на роботу на шкірзавод, де він в 1930 році вступив до лав партії.

Велика Вітчизняна війна застала Кузьменка в селі Іванків, Бориспільського району на посаді голови колгоспу. У боях під Борисполем його контузило. Потрапив у полон. І почалося — табори військовополонених, концтабори, тюрми. З Німеччини він кілька разів тікав. Під час останньої втечі пройшов усю Німеччину, дійшов до Вісли. Тут його спіймали і після звірячих тортур привезли в Освенцім.

З першого дня перебування в таборі смерті невгомонний Кузьменко самотужки організовує підпільні групи. Тим часом за кожним його кроком уже стежили польські підпільники. Вони доручили своєму товаришеві Стефану Гнеху взяти шефство над в’язнем № 63891. Гнех, який народився в Росії і добре знав російську мову, швидко порозумівся з Кузьмецком. Йому подали допомогу продуктами харчування, підлікували, а коли він фізично трохи зміцнів, послали працювати на чинбарню для організації шкідництва. За допомогою особливих хімікатів, спеціально виготовлених підпільниками, Кузьменко зіпсував кілька великих партій шкур. Пошиті з них чоботи розлазились од води. Вермахт забракував кілька тисяч пар взуття. Почалося розслідування. Німецький кримінальний злочинець капо Вальтер запідозрив у шкідництві Кузьменка, побив його мало не до смерті і відправив у газову камеру. Підпільники врятували Кузьменка.

Розслідування «шкіряної справи» закінчилося тим, що у всьому звинуватили капо, певна річ, сталося це не без допомоги підпільників. Комісія встановила, що капо безпробудно пиячив і гендлював шкурами. Вальтера розстріляли.

Після одужання Кузьменко за завданням центру створив бойову підпільну групу, до якої ввійшли: Ліщук Дем’ян (№ 63887), Антоненко Іван (102642), Яцук Анатолій (62300), Болілий Іван (102523) та Богдан Іван (65042). На кожного члена групи покладалося завдання створити з надійних людей по кілька невеликих груп для організації саботажу й диверсій на військових заводах.

Кузьменко і його товариші блискуче виконали завдання. В скорім часі навколо їхньої групи виросли десятки підпільних осередків і так званих бойових постів, які розгорнули активну підпільну роботу в арбайтскомандах «Уніон», «Веркале», «Беклайденкомандо», «Берле», «Ландвіртшафкомандо», «Гольцгоф», «Рашненкомандо», «Солабріке», «Флюскіс Райско» та ін. Підпільники організовували випуск бракованої продукції, влаштовували на підприємствах аварії, псували станки, устаткування.

Кузьменко і його хлопці провели дуже сміливу операцію по «організації» великої кількості кормових продуктів — муки, висівок, вівса, картоплі, брукви, чим підтримали десятки виснажених в’язнів. Самого Кузьменка підпільники влаштували старшим робітником на есесівську кухню. Від нього підпільна організація щодня одержувала два-три кесселі вареної картоплі.

Завдяки суворій конспірації й дисципліні усі ланки широко розгалуженої підпільної організації були живучими і діяли без провалів і втрат. Група Кузьменка, наприклад, активно діяла до останнього дня існування набору.

Ще в кінці 1943 року Кузьменка ввели в керівний центр