Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

«Стели, стара, стели

чужому зараз осьде серед хати!

Він змерз, втомивсь, в тій лютій метели!»

 

Роздягся я і помоливсь, ліг спати,

но сон не йшов; глибоко в серце ткнув

мене той вид. «Так жити-проживати,

 

те вже й не жаль!» І в серці я почув

по своїй жизні жаль. «Отут сусіди

всі, мов рідня; рідня, у всіх мов був

 

оден дух, замисли одні завсігди!»

Но інша думка блисла знов у мні:

«От багачі, не знають лиха нігди!

 

Чужі на них і [в] літі і [в] зимі

працюють; що ж їм-то значить, як в раю

з собою жить? Лиш чорту, не мені,

 

їм за́видіти! Вже що раз гадаю,

те й зроблю, таки завтра, будь-що-будь!

А ти хоч лобом бий о мур, ковалю!»

 

На другий день встав я, як всі встають,

Коваль мя знов гостить. «Хло-хло, що маєш

ходить? - сказав.- Наймись у мене тут!

 

Що в нас за лад, сам бачиш і пізнаєш

ще ліпше, як побудеш довше в нас;

пізнавши ж, звикшись, чень го й покохаєш.

 

Ось, бач, оден слуга мій довгий час -

сім літ - ту був, недавно й оженився,

ну, і на власний хліб іде якраз.

 

Худібки в мене, шмаття дослужився,

у праці зріс, у мирі і в ладі,

та ще й ковальства в мене ту навчився,-

 

все мов найде на своїм газдівстві!»

«Отак,- я думав,- за нужденну частку

працюй тобі, вислугуйся тобі,

 

літа трать, силу і здоров’я краску,

щоб потім газдов найбіднішим стать!»

І я подякував йому за ласку.

 

«Піду ще,- кажу,- далі поглядать,

відвиджу свояків,- як не лучиться

нич ліпше, верну ту до вас оп’ять».

 

Я се на сміх казав, щоб розлучиться;

не знав, що казка збудесь гнеть моя,

що тяжко насміх той на мні помститься.

 

Пішов, весь день в дебрі просидів я,

а скоро ніч, я гей же потихенько

з-між терня, полем та до коваля!

 

Підліз під хату,- тихо. Я легенько

відняв вікно, вліз в хату - благодать!

Там хати дві: в долішній холодненько

 

зимов, тож всі в горішній, в кухни, сплять.

Гляджу кругом: бери, що тілько тра!

Коралі, гроші в столику лежать,

 

на жердці шмаття, чоботи, футра!..

Громаджу я,- вузелик вже пригідний

натаращив. Лиш пок громадив я,

 

здавалось ми, мов під вікном обрідлий

чалапнув сніг… Я визирнув - нема

нікого, сніг лиш ліпить непровідний.

 

Заледве випхав я вузел з вікна,

сам виліз… Знов здаєсь ми, мов за плотом

чалапка хтось, но діздріти - дарма!

 

Ну, я вузел на плечі, вниз городом…

у сад… Коб лиш у річку я забіг!

Борниджу сніг, аж весь облився потом…

 

Втім, побіч мене знов чалапнув сніг,

і враз під плотом так щось проразливо

зареготалось,- я аж весь остиг!

 

Я в другий бік шарахнувсь - що за диво?

Знов: «Ха-ха-ха!» - щось туй передо мнов!

Мов від окропу я метнувся живо.

 

Став, слухаю: нічо не чути знов,

а сніг валить, що й носа не видати,

Я знітивсь, і взадгузь, взадгузь пішов.

 

Не вспів ще й десять кроків промахати,

аж за плечима знов ми: «Ха-ха-ха!»

Я вбік, щоби за пліт ся дістати,-

 

знов сміх! Великі очі у страха́!

Я чую вже, що в мні щезають сили,

і мов той птах в самотріску маха,

 

і мечеться, і б’є собов без ціли,

так я метавсь,- но всюди сміх та й сміх

мене стрічав… «Відай, мя прислідили

 

і обступили вороги з усіх

боків! Прийдесь згибати - то згибати!» -

і на́сліпо в розпуці я побіг.

 

Знов сміх, но я вже не хотів зважати.

А втім, якась потужна, мов стальна,

рука як гримне мя в лице!.. Як мати

 

на світ мя видала, така страшна

почесна ще мя зроду не стрічала!

Сто тисяч ми свічок в очах вона

 

враз засвітила, струнов зазвучала

в ухах, вузел з рук випав, і, немов

галушка, в сніг моя персуна впала.

 

«Ха-ха-ха-ха!» - довкола ляск пішов,

і з десять хлопа кинулось ід мені,

і, як кати, всі стали надо мнов.

 

«А що, хло-хло, найшов вже службу нині?

А що, хло-хло, вже в свояків бував?

А що, хло-хло, в дебрі гостив, в тернині?»

 

Так надо мнов ся кождий смішкував,

наслідуючи ковалеву мову.

Аж ось до них ся Гайгель відозвав -

 

той сам, що дав лицю почути мому

рук своїх силу - вчора він глядів

на мене в кузні, вовк мов на корову.

 

«Ну, пташок нам в самотрісок влетів!

Зв’яжіть лапки, і обскубем му крила!

Я б в своїй хаті го вгостить хотів».

 

І знов його руки залізна сила,

немов мітлу, вгору мя підняла,

і руки ми ужовка обкрутила.

 

«Ні, пане Гайгель,- ковалів слуга

сказав, по голосі його пізнав я,-

до нас, до Яця завести го тра!»

 

«До Яця? Ні, на те би не пристав я!

Що Яць? М’якушка! Не заїде й раз

у вилиці, от так!» - і як стояв я

 

при нім, а він межи очі мя трас

так, що я й пам’ять стратив, злившись кров’ю,

на землю впав, немов мертви́й ураз.

 

«Ей, куме Гайгель,- що вже я вам мов’ю,-