Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

style="">сказав оден,- так не годиться бить,

так мож і вбить, ще вашою руков’ю!»

 

«А хоть най гине! - Гайгель знов бурчить.-

Таж за такого і гріху немає!

Ану, хло-хло,- до мене він кричить,-

 

живий ти ще? Вставай, пора минає!»

І чоботом як копнув мя під бік,

то я, мов лист, що вітер ним звиває,

 

по замети скотивсь, аж над потік.

І вже встаю, не про́шусь, бо, безпечно,

те знаю, що гіркий буде́ мій вік.

 

Аж бач, садо́м іде хтось півперечно.

«Ось Яць іде!» - зашепотіли всі.

«Ну, аж тепер пропав я безперечно!» -

 

подумав я і став, мов без душі.

«От гість ваш, куме! - мовить Гайгель, взявши

мене за плечі.- Дайте го мені!»

 

«Ні, ні,- Яць мот,- де вкрав, то там го завше

й карати тра! Ходіть, усі ходіть

до хати!» І тлумак з снігу піднявши,

 

мені дав Гайгель: «Чо, як околіт,

стоїш? Бери й неси! Твоя се праця!»

У хаті каганця вже блимав світ.

 

Стара й дівки залякані, лиш Яця

лице спокійне. Сіли всі. Коваль

горівки, хліба вніс, їдять, гостяться…

 

Лиш Гайгель все на мене зирк! Мов жаль

йому, що так в спокою мя лишили,

мов руки го сверблять… А я, мов паль,

 

став при порозі; вже не маю сили

ні смілості - проситись: най зо мнов

що хтять, те й роблять! - Вже їду скінчили,-

 

ще раз келішок з рук до рук пішов…

«Сусіди любі,- каже Яць,- сердечно

вам дякую, що-м поміч в вас найшов!

 

Но сього хлопця ви мені конечно

даруйте! Що зайшло між нами днесь,

се бог лиш зна й ми знаймо оконечно!»

 

Привстали всі, лиш Гайгель гнівно дмесь.

«Що,- каже,- ласки просите для нього?

Одного милуй, десять гнеть найдесь!

 

Я, коб так міг, то шкіру б дер з живого!..» -

«Ні, куме, ні,- рік Яць,- вже я не дам

йому потуги! Штуки в тім немного:

 

узяти й бити. Вже я кару сам

найду му!» - «Е вже, з карою такою! -

тот буркнув.- Т-та, втім, будь, як хочесь вам!»

 

Пішли. Я все в кочержнику ще стою.

«Хло-хло, такий-то ти? - коваль сказав

і наче хмара став передо мною.-

 

Ну, ну, я зараз ти з лиця пізнав,

як лиш побачив тя, що ти за птиця!

І щастя маєш, що-м сю ніч післав

 

на варту слуг! В нас варта - не дурниця!

Серед лісів, далеко від села,

самі вартуєм… Вже б не волочиться

 

тобі по світі, якби варта та,

ще з Гайглем, мала тя злапати!

Ти вже почув, що в нього за рука?..»

 

Він сплюнув, перейшовсь півперек хати;

мов осуджений, я в куті стояв

і сам не знав, що думати-гадати,-

 

лиш в серці щось щеміло. Знов Яць став.

«Хло-хло, чи чуєш? А пощо ти взявся

тьфу-тьфу! до кражі? Може, ти не мав

 

чим жити? Може, сиротов остався?» -

«І сиротов, і бідним!» - «А не міг

ти зароблять? Та аж туди попхався!..

 

Тьфу-тфу! А тато не лишив тобі

нічо?» - «Город і хату, чим тут жить!» -

«А жінка, діти, може, є?» - «Дасть біг!»

 

«Гм, гм, то зле! А хтів би ти робить?»

Не знаю, чом з тим питанням мені

всю душу перешиб смертельний встид.

 

«Буду робить!» - я ледве шепнуть міг.

«А правду кажеш?» - «Най мя бог карає!» -

«А станеш ту служити, по добрі?

 

Я не скривджу тя певно. Хто гадає,

що я багач; що я біди не знав,

не знав недолі,- той мене не знає.

 

Я не багач, що маю, бог ми дав

за труд важкий. Зазнав і я недолі!

А нині що! Добра ми бог послав,-

 

дітей нема, нема потіхи свої,

а тут вже літ минає п’ятдесят!

Кому буде здобуток праці мої?

 

Волю чужим, а бідним помагать,

влегшати долю тим, що так блукають,

як я колись-то мусив сам блукать;

 

що пригорнутись до кого не мають,

як я колись не мав… А що, хло-хло,

чи в смак мої слова ти припадають?

 

Зістанеш в мене?» Що чинить було?

Я все прирік, но серце ми давила

ще злість, завзяття хвилею гуло.

 

«Плети собі! Мені ся коб лучила

спосібність,- що лиш зможу, те вкраду,-

відтак шукай, де птицю носять крила!»

 

Так думав я, накликував біду,-

а на біду не треба довго ждати!

«Ану, хло-хло, берися за їду

 

і спать лягай, тре завтра рано встати

та до роботи: до роботи тра!»

І, попоївши, тихо ліг я спати.

 

Як я проспав ту ніч, які чуття

в душі клубились, перлись і мішались,

се розказати - сила не моя.

 

На другий день ми рано позбуджались,

і хоть усі на мене так глядять,

мов рік уже в добрі зо мною знались,

 

звичайно, просто,- хоть нічо не знать

і Яцеві з лиця, коли вважливо

наказує, що кождому діла́ть,-

 

я прецінь чуюсь, мов в кайданах… Диво!

Здавен безвстиднеє лице моє

вділ хилиться, паліється встидливо!..

 

До праці я пристав, як пристає

голодний до їди, бо в праці наче

я сам о собі забував. Пливе

 

так день за днем, пливе життя трудяче

спокійно,