Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

штатний склад і кращу зброю, та й артилерія була незрівнянно потужнішою. До того ж тепер оборонцям належали дві позиції, кожна з яких була майже вдвічі коротшою, ніж головна лінія оборони під час Зимової війни.

На світанку 9 червня 1944 року зчинилася буря на прибережному фронтовому секторі завдовжки 15 кілометрів. Після годинного бомбардування за участю кількасот літаків почалася настільки велика артилерійна підготовка, що за дві війни такої не бувало. Щоб дістати уявлення про силу обстрілу, варто взяти до уваги, що канонаду було чутно в Ставці, а також у Гельсінкі, тобто на віддалі 220 і 270 кілометрів. Хоч оборонні позиції здебільшого зруйнувалися вщент, наступ вдалося відбити на всій межі. Повторивши атаку ввечері того самого дня, ворог зумів за підтримки танків захопити кілька висунутих опорних пунктів і втримати їх. Настала ніч, що завадила остаточній розв’язці.

Назавтра приблизно о п’ятій ранку почався набагато дужчий артобстріл. За даними росіян, на ділянці наступу припадало 300–400 гармат на кожен кілометр фронту. Для порівняння варто зазначити, що в боях під Сталінградом щільність артилерії становила 200 гармат на кілометр. Дія вогню була прямо пропорційною масі використаної техніки й боєприпасів, і повітряні налети, що їх здійснювало близько 1000 машин по наших передових позиціях, шосейних дорогах і залізничних коліях, мали безпрецедентну інтенсивність.

Є всі підстави назвати 10 червня чорним днем нашої воєнної історії. Атака піхоти, здійснена силами трьох гвардійських дивізій проти одного-єдиного фінського полку, пробила оборону й відкинула фронт на прибережному секторі приблизно на десять кілометрів. Шалені бої точилися на деяких стримувальних межах, але опір було зламано навальними танковими масами.

Унаслідок швидкого наступу ворога 10-та дивізія, яка воювала на прибережному секторі, втратила більшість артилерійної техніки. 11 червня її розтрощені підрозділи відвели за ВТ-лінію для поповнення й переформування.

На інших напрямах було відбито менші атаки. Головний удар наступу було спрямовано на західну частину перешийка з його сприятливою для масового застосування танків і артилерії місцевістю, а ще там існувала загроза нашому правому флангу від російських військово-морських сил. Кількісний склад наступального угруповання ми оцінили у приблизно десять дивізій, підсилених чималою кількістю артилерійних і танкових підрозділів.

Щойно мені надійшло донесення про наступ, я надав майже всі резерви, які перебували в західній частині перешийка, командувачеві ІV корпусу, генерал-лейтенантові Лаатикайнену. То були 3-тя дивізія, кінна бригада і один полк 18-ї дивізії, до яких наступного дня долучилася танкова дивізія. ІV корпус мав стримати ворога на ВТ-лінії й зупинити його там. 4-та дивізія, дислокована у Східній Карелії, а також 3-тя бригада, яка на прохання генерала Дитля перебувала в резерві за Салльською межею, дістали наказ при першій нагоді перебратися на перешийок.

Перед ВТ-лінією зав’язалися запеклі бої, найінтенсивніший з яких був на півдні від Ківеннапи, де три єгерські батальйони чинили опір цілому гвардійському корпусу, підсиленому танками. Тож бій від самого початку був нерівним і скінчився тим, що єгерям довелося відступити. А тоді оголилося ліве крило ІV корпусу, де 2-га дивізія на своїй ділянці успішно стримувала ворога. Але і їй тепер довелося відійти на ВТ-лінію. 12 червня росіяни вийшли на підступи до ВТ-лінії на всій довжині фронту корпусу. ІІІ корпус теж відступив на ВТ-лінію.

Хоч ці позиції на деяких ділянках ще не добудували, втім можна було сподіватися, що вони стануть міцною підпорою для оборонців. Від 1942 року ці позиції було зміцнено різноманітними оборонними спорудами, а до того ж вони розташовувалися на вкрай вигідній місцевості.

12 червня перші підрозділи 4-ї дивізії прибули зі Східної Карелії до центру Карельського перешийка. Того самого дня я наказав перекинути на перешийок і 17-ту дивізію, а також 20-ту бригаду.

День 13 червня минув у безрезультатних спробах супротивника добутися на позиції ВТ-лінії, але назавтра він був готовий кинути в бій масу своєї техніки. На узбережжі наше військо відбило атаки, але під селом Куутерселькя на півночі від головної залізниці росіянам вдалося пробити оборону, і, як виявилося, це мало вирішальне значення. Щоправда, за ніч генерал-майор Лаґус зі своєю танковою дивізією відвоював висоти біля села, але далі вони в безперервних запеклих боях переходили з рук до рук, аж поки вранці 15 червня врешті залишилися за ворогом. Його кількісна перевага була такою великою, що відновлення лінії оборони здавалося безнадійною справою, а тому військо на цій ділянці ми відвели на п’ять кілометрів.

Підрозділам на узбережжі теж довелося знятися, бо їм загрожувало оточення, а їх комунікаціям — перетинання. ВТ-позиції було пробито на довжині 15 кілометрів, і ворог негайно скористався цим успіхом. 15 червня в першій половині дня надійшли донесення про те, що дужі колони наступають у північно-західному напрямі. Вони мали перед собою лише розпорошені й розбиті частини, бойовий дух яких більшою чи меншою мірою був надламаний через матеріальну перевагу супротивника. Єдиним свіжим підрозділом на цьому напрямі була 3-тя бригада, яка терміново зайняла позиції на півночі від Уусикіркко. Важливе питання полягало в тому, чи зможемо ми завадити ворогові пробитися до тіснини між Виборгом і Вуоксою, що створило б загрозу оточення для угруповання в центрі перешийка і відтискання його до Вуокси.

Упродовж кількох днів становище змінилося настільки, що наша воєнна позиція тріщала по цілому. Можна було чекати активних дій, що потребуватимуть усієї моєї уваги, на всіх ділянках фронту, тому я волів полишити безпосереднє розв’язання проблем, які щодня і щогодини виникали під час боїв на перешийку, і підпорядкував ІІІ і ІV корпуси одному командувачеві. На цей пост я обрав очільника Олонецької групи, генерал-лейтенанта Еша, який 15 червня дістав вказівки, як діяти. Відповідно до них він мав, якщо цього вимагатиме ситуація, перейти до стримувального бою, щоб відвести своє військо в боєздатному стані на ВКТ-лінію (Виборг–Купарсаарі–Тайпале).

Щоб зняти частини, потрібні для оборони Карельського перешийка, довелося робити евакуацію Східної Карелії. 15 червня я наказав розпочати останню її фазу, тобто вивезення військової техніки, яка ще там перебувала. Три роки Східна Карелія виконувала важливу функцію буферної зони — тепер її значення полягало в тому, що ми мали район завглибшки 200 кілометрів, який добре пасував для стримувальних боїв. Якщо ворогові не вдасться скувати наші сили, можна було сподіватися, що наступ кульмінує на ууксуській межі. Надійшли також інструкції, як вчинити з населенням: насамперед його мали забезпечити харчами на перехідний період.

Тим часом як оборону біля Фінської затоки було пробито, лівий фланг ІV корпусу — зокрема його 2-га дивізія під командою генерал-майора Мартоли — успішно стримував масовані атаки в центрі перешийка. 14 і 15 червня біля