Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

А в мене там усе лежало. Всі копії «Темної ночі» зникли. Лишилася тільки та, що в Ґордона зараз. Якщо він її не віддасть, я за себе не відповідаю!

Шарлотта дивилася на цього сердегу, що стояв перед нею на колінах, на цього пригніченого чоловіка, якого вона колись так любила. Знала, скільки праці він уклав у ту п’єсу.

— Кірку, — сказала вона, — якщо я заберу текст у Ґордона, ти обіцяєш дати нам із Аланом спокій?

— Слово честі, Шарлотто!

— Де мешкає мер Ґордон? Я навідаюся до нього завтра.

— На Пенфілд-Крісчент. Але треба, щоб ти поїхала сьогодні.

— Це неможливо, Кірку, ми сьогодні будемо репетирувати до пів на сьому вечора.

— Шарлотто, благаю тебе. Як пощастить, я спробую піднятися на сцену після вашої вистави і прочитаю п’єсу, певен, люди залишаться послухати. Я загляну до тебе в антракті, щоб забрати п’єсу. Пообіцяй, що ти поїдеш до Ґордона сьогодні.

Шарлотта зітхнула. Їй шкода було Гарві. Вона знала, що той фестиваль — то було все його життя.

— Обіцяю, Кірку. Приходь в антракті. О двадцять першій годині. П’єса буде в мене.

*

У залі для допитів Дерек урвав Шарлоттину розповідь.

— Отож Гарві збирався грати «Темну ніч»?

— Так, — відказала Шарлотта. — А що?

— А те, що Баз Леонард сказав нам, що він читав монолог «Я, Кірк Гарві».

— Ні, — пояснила Шарлотта, — коли мера Ґордона вбили, Кірк не зміг забрати свою п’єсу. І тоді він наступного вечора виголосив монолог «Я, Кірк Гарві», якийсь недоладний текст, без початку й без краю, що починався словами: «Я, Кірк Гарві, людина без п’єси».

— Без п’єси, бо всі примірники «Темної ночі» він утратив, — зрозумів Дерек.

Ота сварка поміж Кірком Гарві й головою Ґордоном, що її свідком 1994 року був Баз Леонард, стосувалася «Темної ночі». Це її текст роздер тоді міський голова. Що примусило Кірка вважати, ніби Ґордон тримає в себе ту п’єсу? Шарлотта того не знала.

Я запитав:

— Чому ви тоді не сказали, що були за кермом автомобіля?

— Тому що зв’язок із Тенненбаумовим автомобілем виник тільки після фестивалю, і я не відразу про це дізналася: подалася до Олбані, а потім кілька місяців відбувала стажування в одного ветеринара у Пітсбурзі. Повернулася до Орфеї аж за півроку, щоб улаштуватися на роботу, й аж тоді взнала про те, що сталося. Так чи так Тенненбаум був причетний до цієї справи. Адже це він убив тих людей, хіба не так?

Ми нічого не відповіли. Потім я запитав:

— А Гарві? Він питав у вас про ту п’єсу?

— Ні. Після фестивалю я не мала ніяких звісток про Кірка Гарві. Коли в січні 1995 року оселилася в Орфеї, мені сказали, що він загадково зник. І ніхто не знав чому.

— Гадаю, Гарві зник, бо вважав вас винною в тих убивствах, Шарлотто.

— Що? — здивувалася вона. — Невже він гадав, що я побувала в Ґордона, що той відмовився віддати мені п’єсу і за те я всіх там повбивала?

— Не можу ствердно відповісти вам, — сказав я, — але, як мені відомо, критик Островскі бачив, як ви покидали Великий театр за кермом автомобіля якраз перед тим, як сталися убивства. Учора він пояснив нам, що, дізнавшись про те, що Тенненбаумові інкримінують обвинувачення у зв’язку з цим автомобілем, він пішов до шефа Гарві й розповів про все. То було в жовтні 1994 року. Гадаю, Гарві такий був приголомшений, що волів негайно зникнути.

Шарлотта Браун була в нестямі. Покинувши комісаріат, вона подалася до Великого театру. Ми дізналися про все завдяки Майклові Бірду, який був там і переповів нам ту сцену.

Коли Шарлотта з’явилася в театрі, Гарві дуже зрадів і вигукнув:

— Шарлотта вже прийшла! День починається непогано. Ми вже дали роль трупа Джеррі, а поліціянта — Островскі.

Шарлотта мовчки підійшла до нього.

— Шарлотто, з тобою все гаразд? — запитав Гарві. — У тебе якийсь чудернацький вираз обличчя.

Вона окинула його поглядом, потім тихо запитала:

— Ти покинув Орфею через мене, Кірку? — він нічого не сказав, і вона провадила: — Ти знав, що я була за кермом Тенненбаумової вантажівки, і подумав, що то я всіх повбивала, так?

— Не має значення, що я гадаю, Шарлотто. Важить лише те, що я знаю. Я пообіцяв твоєму чоловікові: якщо він дасть мені змогу поставити п’єсу, то про все стане відомо.

— Кірку, загинула молода жінка. І її вбивця вочевидь убив і родину Ґордонів. Не можна чекати двадцять шостого липня, треба все сказати зараз.

— Увечері під час прем’єри ви про все дізнаєтеся, — повторив Гарві.

— Таж це безглуздя, Кірку! Чому ти так поводишся? Ти розумієш, що загинули люди?

— А з ними і я! — вигукнув Гарві.

Запала тиша. Всі дивилися на Кірка й на Шарлотту.

— То що, — розгнівалася Шарлотта, на її очах проступили сльози, — наступної суботи поліція чемно чекатиме кінця вистави, коли ти змилуєшся нарешті й відкриєш усе, що знаєш?

Гарві з подивом глянув на неї.

— Наприкінці вистави? Ні, це буде радше посередині.

— Посередині? Посередині чого? Кірку, я вже нічогісінько не тямлю!

Вона була геть розгублена. Кірк похмуро заявив:

— Я вже сказав: ви про все дізнаєтеся ввечері під час прем’єри, Шарлотто. Це означає, що відповідь криється в п’єсі. «Темна ніч» відкриє завісу над цією справою. Актори пояснять вам усе, а не я.

Дерек Скотт

Перші дні вересня 1994 року

За місяць після вбивства чотирьох людей ми з Джессом уже не мали сумніву у вині Теда Тенненбаума. Слідство майже добігало кінця.

Тед Тенненбаум убив мера Ґордона, бо той шантажував його і не давав змоги продовжувати роботи в кафе «Афіна».

Грошові операції на їхніх рахунках відповідали вилученню грошей в одного і надходженню їх до іншого, свідок стверджував, що Тед пішов зі свого посту у Великому театрі саме тієї пори, коли сталися вбивства, а його вантажівку бачили перед будинком міського голови. Не враховуючи того, що він, як з’ясували, був неабиякий стрілець.

Інші поліціянти вже запроторили б Тенненбаума до попереднього ув’язнення й дали б змогу слідчому судді завершити роботу. Було вже чимало підстав для того, щоб підтримати обвинувачення у вбивстві чотирьох осіб і відкрити шлях до судового процесу, та була одна проблема: