Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

знаючи Тенненбаума і його клятого адвоката, можна було припустити, що ті зуміли б переконати присяжних у тому, що існують сумніви на користь обвинуваченого. І Тенненбаума звільнили б.

Отож ми не хотіли прискорювати його арешт: докази в нас були першорядні, і ми вирішили ще трохи зачекати. Час діяв на нас. Тенненбаум урешті втратить пильність і припуститься якось помилки. Від нашої терплячості залежала наша з Джессом репутація. За нами пильно стежило начальство і колеги, й ми знали це. Нам хотілося бути молодими бездоганними поліціянтами, що послали до в’язниці вбивцю чотирьох людей, а не жалюгідними аматорами, завдяки яким адміністрація штату змушена буде відшкодувати Тенненбаумові моральні та бізнесові збитки.

І був іще один аспект розслідування, якого ми й не торкнулися, — знаряддя вбивства. «Беретта» зі спиляним номером. Пістолет убивці. Оце нас і цікавило неабияк: як чоловік із шанованої мангеттенської родини міг дістати таку зброю?

Це питання змусило нас прочесати весь Гемптонс. Зокрема, отой бар із лихою славою в Ріджспорті, коло якого Тенненбаум кілька років тому встряв у бійку. Ми почали стежити за тим закладом, сподіваючись, що туди заявиться Тенненбаум. Та якось уранці нас викликав до себе майор МакКенна. Крім нього, в кабінеті був якийсь чолов’яга, що відразу ж напався на нас.

— Я спеціальний агент Ґрейс, із ФАБОВЗ[7]. То це ви, йолопи, заважаєте федеральному розслідуванню?

— Добридень, любий пане, — сказав я. — Я сержант Дерек Скотт, а це...

— Я знаю, хто ви, блазні такі! — урвав мене Ґрейс.

Майор дипломатично пояснив нам ситуацію.

— Агенція помітила вашу присутність коло бару в Рідж-спорті, за якою вона провадить спостереження.

— Ми винайняли дім навпроти бару. Сидимо там уже цілі місяці.

— Спеціальний агенте Ґрейсе, а можна запитати, що ви знаєте про цей бар? — устряв Джесс.

— Ми вийшли на нього після того, як один чолов’яга, якого зловили після пограбування банку в лютому на Лонґ-Айленді, вирішив піти на оборудку зі слідством за те, що йому відкладуть покарання. І пояснив, що зброю роздобув у цьому барі. Під час розслідування стало зрозуміло, що йдеться про зброю, викрадену в армії. Причому викрадену всередині країни, якщо ви розумієте, про що мені йдеться. Тобто тут причетні й військові. Гадаю, ви не звинуватите мене, якщо я більше нічого не скажу, бо й цього достатньо.

— Можете ви нам принаймні сказати, про яку зброю йдеться? — запитав Джесс.

— Це «берегти» зі спиляними серійними номерами.

Джесс заклопотано зиркнув на мене: можливо, ми були вже готові забити вирішальний гол у цьому матчі. У цьому барі вбивця роздобув зброю, яку застосував для того, щоб відправити на той світ чотирьох людей.

Джесс Розенберґ

П’ятниця, 18 липня 2014 року

За вісім днів до прем’єри

Ота заява, яку зробив напередодні у Великому театрі Кірк Гарві, згідно з якою ім’я справжнього вбивці випливе на поверхню під час його вистави, збурила весь регіон. А Орфея аж кипіла. Як на мене, Кірк блефував. Нічого він не знав, хотів просто, щоб про нього балакали.

Проте нас непокоїло одне: ота «Темна ніч».

Як це мер Ґордон, що, як ми знали, подер свій примірник п’єси, міг володіти ще одним?

Щоб знайти відповідь на це запитання, ми з Анною і Дереком сіли на автомобільний пором, що поєднував Порт-Джефферсон у Гемптонсі з Бріджпортом у штаті Коннектикут.

Ми подалися у Нью-Гейвен, щоб опитати брата голови Ґордона, Ернеста Ґордона, викладача біології в Єлі. Його родина успадкувала все після смерті брата. І він-таки переглядав братові папери, то, може, й бачив ту п’єсу. Він був нашою останньою надією.

Ернест Ґордон мав тоді сімдесят років. Він був старший брат Джозефа. Прийняв нас у кухні, пригостив кавою й бісквітами. Була там і його дружина. Видно було, що вона нервується.

— По телефону ви сказали, що є нові дані про вбивство мого брата з родиною? — запитав Ернест Ґордон.

Його дружина так і лишилася стояти.

— Справді, пане Ґордоне, — сказав я. — Якщо бути відвертим з вами, то ми нещодавно знайшли докази, які дають підстави гадати, що двадцять років тому ми помилилися з Тедом Тенненбаумом.

— Ви хочете сказати, що убивця не він?

— Саме це я й хочу сказати. Пане Ґордоне, ви пам’ятаєте театральну п’єсу, яка була у вашого брата? Вона звалася «Темна ніч».

Ернест Ґордон зітхнув.

— У мого брата була ціла купа паперів. Я намагався перебрати її, але того мотлоху було забагато. Я просто викинув усе.

— У мене склалося враження, наче та п’єса мала якесь значення. Адже він не хотів віддати її авторові. Це змушує нас припустити, що він зберігав її в безпечному місці. У незвичайному місці. У такому місці, де ніхто й не зазирнув би.

Ернест Ґордон дивився на нас. Стояло гнітюче мовчання. Урешті озвалася його дружина.

— Треба все розповісти, Ерні. Це може бути серйозне діло.

Ґордонів брат зітхнув.

— Після смерті мого брата зі мною зв’язався нотаріус. Джозеф лишив заповіт, який здивував мене, бо він не мав нічого, крім будинку. Отже, в заповіді згадувався сейф у банку.

— За тієї пори ми й не чули про сейф, — сказав Дерек.

— Я не сказав про нього поліції, — зізнався Ернест Ґордон.

— Чому?

— Тому що в сейфі виявилася готівка. Величезна сума. Ми могли оплатити навчання наших дітей в університеті. Отож я вирішив узяти ті гроші собі й не казати про них нікому.

— Це були хабарі, які Ґордон не зміг переказати до Монтани, — зрозумів Дерек.

— Що ще було в сейфі? — запитав я.

— Папери, капітане Розенберґу. Та, зізнаюся, я не заглядав до них.

— От халепа! — вигукнув Дерек. — Звісно ж, ви все викинули.

— Як по правді, — сказав Ернест Ґордон, — я не сказав у банку, що брата мого нема, і дав указівку нотаріусові оплачувати той сейф до самісінької моєї смерті. Я підозрював, що ті гроші не зовсім чистого походження, тож найліпшим способом зберегти в таємниці існування того сейфа буде не дуже перейматися ним. Хочу сказати, що якби я звернувся у банк, щоб припинити його утримання, то...

Дерек не дав йому скінчити.

— У якому банку той сейф, пане Ґордоне?

— Я все відшкодую, — сказав Ґордон. — Обіцяю...

— Та начхати нам на ті гроші, ми й гадки не маємо