Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

до мене. Серйозно, навіть урочисто сказав: «Є ще одна жінка, майже така сама, як наша мати». Ще одна жінка? Жінка, майже така сама, як Мануела Солара? Я здивовано подивилась на нього. Попри це «майже» фраза пролунала якось недоречно, і галаслива вечеря на якусь мить завмерла без звуку. Джильйола нервово зиркнула на чоловіка очима з розширеними від вина і прикрощів зіницями. Моя мати теж набула сторожкого вигляду, який не дуже пасував до обставин: може, вона сподівалась, що тією жінкою є Еліза, що Мікеле таким чином хоче надати її доньці щось на кшталт права на найвищий трон у лоні родини Солар. Мануела на мить перестала обмахуватись, витерла вказівним пальцем собі піт на губі, очікуючи від сина якоїсь зневажливої репліки на завершення цієї тиради.

Але він, зі звичним для себе нахабством, начхавши на почуття дружини, Енцо і навіть матері, втупився поглядом у Лілу. Обличчя його зблідло, жести стали нервовими, а слова мали відірвати її увагу від П’єтро, з яким вона весь час розмовляла. «Сьогодні, – сказав він, – ми зібралися тут, у домі мого брата, по-перше, щоб належно прийняти професора і професорку та їхніх чудових донечок; по-друге, щоб відсвяткувати уродини цієї святої жінки, моєї матері; по-третє, щоб побажати Елізі великого щастя і щонайшвидшого одруження; по-четверте, якщо дозволите, підняти тост за домовленість, якої я боявся ніколи не досягти. Ліно, ходи сюди, будь ласка».

Ліна. Ліла.

Я намагалась спіймати її погляд і на мить вловила його, погляд цей говорив: «Тепер ти зрозуміла гру, згадала, як це працює?» Енцо втупився в якусь невизначену точку на скатертині, а Ліла, на моє превелике здивування, слухняно встала і підійшла до Мікеле.

Він навіть не доторкнувся до неї. Не торкнувся руки, ліктя, нічого, немов між ними було лезо, яке могло поранити його. Натомість на кілька секунд поклав руку мені на плече, усе ще звертаючись до мене: «Не ображайся, Лену, ти дуже розумна, багато чого досягла в житті, про тебе писали газети, ти – гордість усіх нас, які знають тебе ще змалку. Проте – і я певен, що ти погодишся, що тобі справить приємність, якщо я це скажу, бо ти ж любиш її – Ліна має в голові щось таке, чого не має ніхто, щось дуже сильне і живе, і це щось не знає стриму, ніщо його не зупинить. Навіть лікарі не знають, що це таке, а як на мене, цього не знає навіть вона, хоч має це зроду – не знає і не хоче знати, подивіться-но тільки, як вона скривилася. І горе тому, проти кого вона налаштована, але коли вона налаштована на добре, то здатна вчинити таке, що всі аж рота роззявлять від зачудування. І вже дуже давно саме цю її особливість я хочу купити. Так, купити, у цьому нема нічого поганого: купити, як купують перли й діаманти. Але досі це, на превеликий жаль, було неможливо. Тепер же ми зробили невеличкий крок уперед, і саме цей крок я хочу нині відсвяткувати: я прийняв синьйору Черулло на роботу в обчислювальний центр, який я заснував в Ачеррі. Це дуже сучасний заклад. Якщо тебе, Лену, зацікавить, якщо зацікавить професора, я покажу вам його завтра ж або принаймні ще до вашого від’їзду. Що скажеш, Ліно?»

На Лілиному обличчі з’явився вираз огиди. Вона незадоволено похитала головою і сказала, дивлячись на синьйору Солару: «Мікеле нічого не петрає в обчислювальних машинах, тому йому здається, ніби я можу бозна-що, але це дурниці, досить пройти заочний курс, навіть я цього навчилася, хоча скінчила тільки п’ять класів». І не додала більше нічого. Не висміяла Мікеле, як я сподівалася, за той досить пафосний образ, що його він собі вигадав, про якусь живу і сильну річ в її голові. Не висміяла за перли з діамантами. А насамперед не намагалася уникнути компліментів. Дозволила, щоб ми випили за її нову роботу, немов її справді прийняли на небеса, дозволила Мікеле далі вихваляти її, тим самим виправдовуючи високу зарплатню, яку він їй обіцяв. А водночас П’єтро, з його звичкою почуватися невимушено в товаристві людей, яких він вважав нижчими від себе, навіть не порадившись зі мною, заявив, що дуже хоче відвідати обчислювальний центр в Ачеррі, і почав навіть випитувати все у Ліли, яка тим часом повернулася на своє місце. На мить у мене зринула думка, що, якби дати їй трохи часу, вона могла б забрати в мене чоловіка, як колись забрала Ніно. Але ревнощів я не відчувала: це могло б статися лише через її бажання викопати між нами ще один рів; я була певна, що П’єтро не може їй подобатися і що він сам не зможе зрадити мені через жагу до іншої жінки.

Натомість на мене насунуло інше, більш заплутане почуття. Я була там, де я народилася, тут завжди мене вважали першою в усьому, і я була переконана, що це непорушний факт, принаймні в цьому середовищі. Але Мікеле, немов зумисне плануючи моє пониження в ранзі серед людей нашого району, а зокрема в лоні моєї родини, зробив так, щоб Ліла затьмарила мене, він навіть забажав, щоб я сама погодилася з її вищістю, публічно визнавши неперевершений потенціал моєї подруги. І вона охоче пристала на це. Ба більше, вона навіть посприяла цьому результатові, сама його запланувала і організувала. Якщо кілька років тому, у добу мого скромного успіху як письменниці, це мене б не образило, а навіть справило б приємність, тепер, коли все скінчилося, я усвідомила, що страждаю. Я обмінялася поглядами з матір’ю. Вона сиділа насуплена і з таким виразом обличчя, як тоді, коли ледве стримувалася, щоб не дати мені ляпаса. Вона хотіла, щоб я відмовилася від своєї звичної примирливої постави, щоб зреагувала, щоб показала свої глибокі знання, знання найвищої проби – не те що ті дурниці з Ачерри. Вона говорила це мені своїми очима, немов німо наказуючи. Але я змовчала. Мануела Солара раптом вигукнула, нетерпляче зиркаючи навколо: «Тут така спека, вам теж так жарко?»

93

Еліза, як і моя мати, не могла стерпіти втрати мого престижу. Але якщо мати мовчала, вона радісно й сердечно звернулася до мене, щоб дати мені зрозуміти, що я й далі залишаюся її надзвичайною старшою сестрою, якою вона завжди пишатиметься. «Маю дещо для тебе, – сказала вона, і додала, як звикле, перестрибуючи з однієї теми на іншу: – Ти колись літала літаком?» Я відповіла, що ні. «Хіба?»