Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

брукви (не знаєте? Це така годівельна, для худоби, коріннякова рослина, як годувальні буряки наші, тільки велика й біла і без жодного смаку) і «оне зальц» — без соли… Часом привезуть із альпійських гір набитої на фронтах конини, смердючої й червивої — вантажники від неї ще на вокзалі непритомніють, а куховари в таборі мліють, готуючи з неї «менажу».

А таборовий лікар, коли до нього, густо вкриту червою, порцію понести, лається:

— Хіба вам неоднаково, чи воно у вас отам у пузі зогниє, чи ще перед тим почало гнити?

Часом, дуже рідко, кидають у суп риби — сухої-сухої, на порошок пересушеної, і тоді в гуртках життєрадісно настроєних земляків моїх довго чути принципіяльні суперечки: чи це та сама риба, що Апостол Петро, як ще й за Апостола не був, у Гетсиманському озері ловив, і коли та сама, то коли і в кого австрійське інтендантство її закупило, і почому, та якими грішми розплачувалось…

Але все це — дрібниці. Тут же люди живуть уже два роки, побували на роботах, заробляли; мають нормальні зв’язки з домівками, одержують, коли є з чого послати і з дому, пакунки, і коли й мруть тут досить таки часто, то більше ті, що повертаються покалічені з каторжних робіт у тірольських горах, у копальнях, по заводах та фабриках шкідливого виробництва.

Померлих ховаємо з музикою й співами он на отій захмареній, височезній горі Сан-Петер, на цвинтарі перед старим-старим, як світ, костьолом, що він мохом навкруги обріс — там, де відпочивають уже під важкими чавуновими плитами, що вже зовсім у землю повростали з колишніми могилками, такі самі полтавчани, кияни та інші… ани з часів Суворовського походу. Так на тих плитах і понаписувано.

І тут, значить — сліди славетної історії царів московських!..

На чавунові плити для своїх сьогоднішніх земляків ми ще не спроможемося, ставимо дерев’яні хрестики, а на них — бляшані дощечки з написами, і як чудно й приємно звучать ці, вперше в житті зустрінуті, написи українською мовою, особливо коли йдеться про зазначення ранги померлого — «козака 328 полку стрілецького», чи «дивізіону гарматного…»

Та й Сан-Петер — дрібниці. Ми ще поставимо тут великого пам’ятника, роботи земляка нашого, художника-різьбаря Гаврилка, як тільки ось назбираємо, скільки треба на це, австрійських крон.

Зате духове, культурне життя в Фрайштадті — не дрібниці. В неділю ви нічого не робите. Можете цілий день спати, блукати по табору, грати в шахи чи лускати насіння — бували ж такі чудачки-матері, що торбинки насіння — і соняшникового, і гарбузового — замість хліба чи шматка сала, сюди присилали. Десь аж із Золотоноського, чи Ольвіопільського повіту… Увечорі, за зовсім невеличку плату, можете побувати в таборовому театрі.

Театр — напрочуд гарний, не зовні, ні — зовні це звичайнісінький барак, трохи збільшеного розміру, з довжелезними рядами лавок усередині, замість ліжок, та звичайним собі помостом — коном.

Але та любов до мистецтва й висока майстерність, що їх укладає в театр, відколи з чорносотенно настроєного панича перетворився на гарячого прихильника української культури, син багатого поміщика з Херсонщини Юрась Балицький, як і великі грошові кошти, одержувані ним часто від батьків із дому й беззавітно витрачувані на декорації, костюми й інший реквізит, — але вся та гра безперечно високої культури артистів, як от Іван Птиця з Катеринославщини, удосконалена за роки в Фрайштадті, — все це робить театр місцем не тільки видовищ, а й вогнищем високого культурного й виховного значіння.

Театр грає ввесь історичний і побутовий український репертуар. За дівчат і жінок справляються хлопці. Отак підмажеться, надіне коси, підмостить, де треба, і як защебече-защебече соловейком, як от Павло Дубрівний із Синявки, Сосницького повіту, або Пантелеймон Мандрика — також із Чернігівщини, то більша половина глядачів очам і вухам своїм не вірить, а невтаємничені на місцях не можуть усидіти, сусідів попід боки штурхають:

— І де вони, чорти, тут у таборі ще й дівчат набрали?

— Де набрали? Гмм… Вони все можуть з города, мабуть…

— Та хіба ж у їхньому городі наші люди живуть?..

— А мо й живуть, лиха їх година знає…

Грали жіночі й дівчачі ролі ще товариші: Кобзар із Київщини, Тарасенко і Стах Драбинястий, колишній артист театру Садовського.

Таборовий комендант, оберст (полковник) Льонгардт — статечний, поважний німець, із трохи товщою нижньою губою, що все здається, наче він одкопилює її, дуже пишається своїми «такими освіченими, такими культурними полоненими — представниками такого співучого й музичного народу…» А коли таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, доводиться і раз, і вдруге, і втретє давати на вистави по хлібині, бо ввесь же історично-побутовий український драматургічний репертуар, знаєте, з закусками, з частуванням, та коли кожного разу під час вистави те хлібино зголоднілі артисти дуже реалістично, по-справжньому, уминають, на другу виставу й крихітки не лишаючи, оберст Льонгардт не витримує:

— Абер вас іст ес? (Але що то таке?) Невже ваша українська драматургія тільки на хлібі й побудована?!

І рішуче відмовляється давати хліб далі.

— Нехай бутафорію роблять, із пап’є-маше, знаєте, капітане… Міцніше буде — не вкусять…

Капітанові, офіційному помічникові таборового коменданта, милому, старенькому галицькому професорові Ст.Смаль-Стоцькому, доводиться довго вмовляти упертого німця, що інтереси мистецтва страшенно постраждають, коли в таких реалістичних побутових речах, як «Мартин Боруля», «Понад Дніпром», або «За двома зайцями» та не буде натурального хліба на кону.

— Це ж ганьба, прошу пана полковника!

Пан полковник поступається тільки наполовину: він погоджується давати двоє хлібин на місяць — хай як знають, так і обходяться на чотири вистави…

Мріємо про те, що, як закінчиться війна, ввесь театр, із багатющим реквізитом, декораціями і всім людським складом цілком їде на Україну й відразу садовить у чотирнадцятий номер калоші самого Миколу Карповича Садовського.

До речі, про капітана. Це — той самий галицький самородок, типу самого Івана Франка, що самотужки вибився в люди з убогої, злидарської родини; це — той самий видатний учений, професор-лінгвіст Ст.Смаль-Стоцький, що його самого і наукові праці його знає добре Европа, той самий, що все своє життя смертельно ворогує з першим у Галичині українським дипломатом, бароном Васильком: той самий, що написав не мало томів про те, що треба писати не «світ», а «сьвіт», не «сміх», а «сьміх», не «світло», а «сьвітло», мої панове, і смертельно не любить тих, хто з ним на цьому не погоджується.

А що він тепер капітан, що носить військову форму австрійського війська цісарсько-королівського (ой, як же вона