Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хе, я ще, мої панове, не жив — тільки починати думаю!
І висока австрійська військова кепка злітає йому на саму потилицю, і цей бадьорий, життєрадісний, але завжди насторожений, зосереджений у собі й підозріливий дідок, підморгуючи, крутить свої сиві, товсті вуса, що двома мишами присмокталися йому там, де й треба вусам у порядної людини бути.
Так от. Коли в гуртку професора Ст.Смаль-Стоцького ви вчитеся, будьте уважні й пунктуальні. Як тільки на міській ратуші в Фрайштадті б’є ранком дев’яту, будьте в призначеному бараці з олівцем і зошитом на місці, бо в той самий момент — з дня на день, з місяця на місяць, ніколи, рішуче ніколи — чи там буря, чи злива, чи метелиця надворі, — не спізниться й не поквапиться старенький ні на пів хвилини, — у той самий момент одчиняються двері вашого навчального барака, старенький увіходить похапцем; мило, йдучи, вітається, заздалегідь розміреним кроком простує до катедри і —
— … Так минулого разу, мої панове, ми зупинилися…
Через годину — він у другому гуртку, потім у третьому й у четвертому. І так — од понеділка до суботи включно. Платив йому хтось щось за цю велетенську працю? Ні, ніхто і нічого…
Викладає він німецьку мову й українознавство, а, власне, не так українознавство, як Шевченкознавство. І як він знав Шевченка! О, як він знав Шевченка! Кожен твір нашого геніяльного земляка, кожен малесенький віршик, розібраний на деталі й викладений шановним професором, звучав, як чарівна казка, як нове викриття, що перед ним стоїш зачудований і всім єством починаєш переживати й відчувати пережите й відчуте самим автором…
Але Шевченко й його творчість належать до категорії таких явищ у світовій літературі й світовій культурі, що їх можна гнути і перегинати і так, і он як. І, йдучи за тією програмою, що на її підставі ми маємо оце змогу жити й учитися в фрайштадтському таборі, шановний професор часом перегинає:
«Україно, Україно!
Оце твої діти
Німецькою блекотою,
Чорнилом политі…»
— … ви думаєте, так і розуміти треба достеменно: «німецькою» блекотою? Та ні! Тисячу разів ні! Та ви ж зважте умови, в яких це вихоплювалося з душі Тараса Григоровича (він уперто ввесь час вимовляє Тараса́ з наголосом на «са», як і «діло́» з наголосом на «ло»), то ви зрозумієте тоді, що треба читати «московською» блекотою… А якже, а якже, московською, мої панове…
— Або візьмемо таке:
«А на Січі мудрий німець
Картопельку садить…»
— … і це не так! Тут хоч і маємо «мудрий» німець, а розуміймо не мудрий, а радше «мудрагель» — знаєте, таке зневажливе визначення, і знову таки не німець, а мудрагель москаль отой самий, мої панове…
А коли доходить старенький до того місця в Шевченкових творах, де ото про ясновельможного говориться — не «варшавське сміття, грязь Москви», ні, а де ясновельможний на коні блисне булавою, — нашого лектора не пізнати: це стає гарячий, одчайдушний двадцятилітній юнак. Він схопить свою цісарсько-королівську капітанську кепку, трахне нею об стіл, очі йому загоряться таким молодечим запалом, що він, не маючи де дітися з ним, потрясає в повітрі стиснутими кулаками, щоб якось виявити своє безмежне зачаровання всемогутньою, непереможною красою і силою великого ясновельможного…
А слухачів у професора в кожній групі — сотні. І коли отак день-у-день, місяць-у-місяць, оперуючи навіть тільки Шевченком самим — бо нема ж того, навіть зовсім неграмотного, дядюшки з Наддніпрянської України, щоб не чув, чи не знав, чи не любив Шевченка, — оперуючи навіть самим тільки Шевченком, навівати цим сотням, помноженим за роки в сотні разів, — навівати, що хоч ми й неперевершена в здібностях, красі й силі, але упосліджена ворогами нація; що віковічний ворог наш — таки москаль, і тільки москаль, — нема чого дивуватися, що з фрайштадтського табору вийде в свій час «Сіра Дивізія», що могла би своєю потенціяльною силою, помноженою на високу національну свідомість, стати могутньою опорою Українській Революції, коли б її, «Сіру Дивізію», вчасно і доцільно використано…
А мені високовартісні Шевченкознавчі лекції милого професора Ст.Смаль-Стоцького навіяли такий образ нашого Великого Земляка, який я пронесу в серці своєму через усе життя, а може колись перекажу його й людям ось цими словами:
ХВАЛА ШЕВЧЕНКОВІ
Коли б не Він, то й люди б нас не знали,
Коли б не Він, про нас не чув би світ:
В могилі забуття кістки б наші стлівали,
А до могили забур’янився б і слід…
Коли б уміли ми любити так, як Він
Любив людей і Україну рідну,
Давно б уже злетілися з усіх чужин
У тихий рай, на Землю Заповітну.
Коли б уміли ми ненавидіть, як Він
Ненавидів сваволі й зла потвору, —
Ніколи в світі не ходили б на поклін
До чужаків — і в найскрутнішу пору.
Коли б уміли ми терпіти так, як Він
Терпів, заради Правди, люті муки, —
Були б ми вквітчані найкращими з перлин
Високої Христової науки.
Коли б уміли ми втішати так, як Він
Втішав надіями — пелюстками любови, —
Не чули б ми сирітських немічних квилінь,
Не знали б, як ридають гірко вдови.
Коли б уміли ми молитись так, як Він
Молився, непорочними устами,
Сам Утішитель найскорботніших хвилин
Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!
Редакційна колегія нашого журналу «Розвага», що складалася з сорока чоловіка полонених, якось вибилася з-підо впливу старенького професора Ст.Смаль-Стоцького, не вживає «ь» в словах «сміх», «світ» і т.д., і старенький смертельно не любить редакційну колегію, як не любить смертельно й невеличкого собаку «Сніжка», занесеного до табору доктором права Осипом Охримовичем, щоб собачого податку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
