Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відтак Терріс приніс Скеопові вина. Сілла передала йому важкий ківш із картопляним супом, скибку теплого хліба й половинку золотого літнього гарбуза із солодким маслом у серединці. Їжа була проста, було її небагато, але Скеопові вона здавалася бенкетом. А поки він їв, Вінт увесь час підливав йому вина, всміхався йому, сидів поряд із ним і кликав його дідусем.
Останнє розчулило старого жебрака, і він тихо заплакав. Можливо, річ була в його старості та в тому, що він зрання був на ногах. Можливо, в тому, що він не звик до доброти. А може, у вині. Хай яка була причина, по його обличчю потекли сльози, зникаючи в його густій білій бороді.
Терріс побачив це й хутко запитав:
— Батьку, в чім річ?
— Я дурний старигань, — відповів Скеоп, звертаючись більше до себе, ніж до решти присутніх. — Багато років ніхто не був таким добрим до мене, як ви, і мені шкода, що я не можу вам відплатити.
Терріс усміхнувся та приклав руку старому до спини.
— Ти справді хотів би заплатити?
— Не можу. Не маю чого вам дати.
Терріс усміхнувся ще ширше.
— Скеопе, ми едема ру. Понад усе цінуємо те, чим володіють усі. — Скеоп побачив, як обличчя довкола багаття одне за одним вичікувально повернулися до нього. Терріс сказав: — Ти міг би розповісти нам свою історію.
Не знаючи, що ще зробити, Скеоп заговорив. Він розповів, як прийшов до Фейрінієлю. Як ходив від багаття до багаття, надіючись на милосердя. Спершу голос у нього тремтів, а його оповідь звучала невпевнено, бо він довго був сам і не звик говорити. Та невдовзі його голос став сильнішим, мовлення — сміливішим, і поки вогонь мерехтів і відбивався в його ясних блакитних очах, його руки танцювали разом із його старечим висхлим голосом. Навіть едема ру, які знають усі оповідки на світі, могли хіба що зачудовано його слухати.
Коли ж його оповідь добігла кінця, артисти заворушилися, неначе пробуджуючись від глибокого сну. Якусь мить вони просто глипали одне на одного, а тоді поглянули на Скеопа.
Терріс знав, що вони думають.
— Скеопе, — лагідно запитав він, — куди ти прямував, коли я сьогодні тебе зупинив?
— Я йшов до Тінуе, — відповів Скеоп, трохи засоромившись через те, як занурився в оповідь. Лице в нього було червоне й розпашіле, а почувався він дурнувато.
— А ми прямуємо до Беленая, — сказав Терріс. — Не бажаєш замість цього піти з нами?
Обличчя Скеопа на мить просяяло від надії, та відтак витягнулося.
— Я вас лиш обтяжуватиму. Гордість є навіть у жебрака.
Терріс засміявся.
— І ти говориш едема про гордість? Ми ж не з жалощів просимо. Ми просимо тому, що для тебе є місце в нашій родині й за прийдешні роки ти розказав би нам дюжину дюжин історій.
Жебрак похитав головою.
— Моя кров — не ваша. Я не з вашої родини.
— Як це стосується цін на масло? — запитав Терріс. — Ми, ру, самі вирішуємо, хто належить до нашої родини, а хто — ні. Для тебе є місце серед нас. Роззирнися довкола й подивися, чи брешу я.
Скеоп оглянув коло їхніх облич і побачив, що Терріс каже правду.
Тож старий залишився й багато років жив із ними, доки вони не розлучилися. Він багато чого бачив, розказав багато оповідок, і це врешті додало мудрості всім.
Це було насправді, хоч і сталося багато років тому й за багато миль звідси. Я чув слова ці з вуст едема ру, тож як збрехав, нехай помру.
Розділ тридцять восьмий. Зернятка правди
— Це кінець? — запитав Сіммон, витримавши ґречну паузу. Він лежав на спині й дивився на зорі.
— Так.
— Це закінчилося не так, як я думав, — сказав він.
— А чого ти очікував?
— Я чекав, коли почую, ким насправді був жебрак. Думав, щойно хтось виявить до нього ласку, виявиться, що він Таборлін Великий. А тоді віддасть цій людині свій ціпок, мішок грошей і… Не знаю. Зробить щось чарівне.
Заговорив Вілем:
— Він сказав би: «Як будеш у небезпеці, постукай цим ціпком об землю та скажи: “Ціпок, будь як молоток”», — а тоді ціпок закрутився б і захистив би його від усякого нападника, — Вілем також лежав на спині серед високої трави. — Не думаю, що то насправді був старий жебрак.
— Старі жебраки в оповідках ніколи не бувають старими жебраками насправді, — промовив Сіммон зі звинувачувальною ноткою в голосі. — Вони завжди відьми, принци, янголи абощо.
— У реальному житті старі жебраки — це майже завжди старі жебраки, — зауважив я. — Проте я знаю, про які оповідки ви зараз думаєте. Такі оповідки ми розказуємо іншим задля розваги. Ця оповідка інакша. Її ми розповідаємо одне одному.
— Нащо розказувати оповідку, якщо вона не розважає?
— Щоб краще пам’ятати. Вона вчить… — я невизначено змахнув рукою. — Усякого.
— Наприклад, перебільшених стереотипів? — запитав Сіммон.
— Що ти маєш на увазі? — ображено запитав я.
— «Прив’яжемо його до фургона і змусимо тягти»? — Сіммон гмикнув з огидою. — Якби я не знав тебе, то образився б.
— А якби я не знав тебе, — палко відказав я, — то образився б сам. Ти знаєш, що колись атурани вбивали людей, якщо дізнавалися, що ті живуть у мандрах? Один із ваших імператорів оголосив, що вони згубно діють на імперію. Більшість із них були звичайними жебраками, що втратили домівки через війни та податки. Більшість просто силоміць затягнули на військову службу.
Я смикнув себе за сорочку спереду.
— Але особливо цінувались едема. На нас полювали, мов на лисів. Сотню років полювання на ру було однією з улюблених розваг атурської еліти.
Запала цілковита тиша. Горло в мене боліло, і я зрозумів, що кричав.
Сіммонів голос став приглушеним:
— Я не знав.
Я подумки копнув сам себе й зітхнув.
— Вибач, Сіммоне. Це… Це було давно. І ти в цьому не винен. Це стара оповідка.
— Ще б пак: там же згадуються аміри, — сказав Вілем, явно намагаючись змінити тему. — Коли їх там розпустили? Триста років тому?
— І все-таки… — мовив я. — У більшості стереотипів є частка правди. Зерно, з якого вони зросли.
— Безіл із Вінтасу, — сказав Віл. — І він має свої дивацтва. Спить, поклавши під подушку гріш, і таке інше.
— Дорогою до Університету я подорожував із парою адемських найманців, — розповів Сіммон. — Вони ні з ким не розмовляли — тільки між собою. І вони справді були неспокійні й вовтузилися.
Вілем невпевнено заговорив:
— Визнаю, знайомий із багатьма шалдим, які старанно напихають чоботи сріблом.
— Гаманці, — виправив його Сіммон. — У чоботи вставляють ноги.
Він поворушив однією ногою для наочності.
— Я знаю, що таке чобіт, — сердито відказав Вілем. — Я розмовляю цією вульгарною мовою краще за тебе. Чобіт — це те, що ми називаємо «пату». Гроші у гаманці для того, щоб їх витрачати. А гроші, які хочуть залишити при собі, лежать у чоботі.
— А… — задумливо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
