Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Пане, — мовив жебрак, — я просто сподіваюся на часточку вогню та трохи милосердя на довгому шляху.

Амір жестом покликав старого вперед. На ньому була яскрава сталева кольчуга, а його меч був завдовжки з людський зріст. Табард на ньому був блискучо-білий, але від ліктів він темнішав, ставав багряним, неначе його занурили у кров. Посе­редині грудей у чоловіка був символ амірів: чорна вежа, оповита багряним полум’ям.

Старий сів біля вогню й зітхнув: тепло проникло в його кістки.

За мить амір заговорив:

— На жаль, не можу запропонувати жодних харчів. Мій кінь сьогодні їсть краще за мене, та це не означає, що він їсть добре.

— Зараз було б чудово що завгодно, — сказав старий. — Недоїдки — це вже більше, ніж я маю. Я не гордий.

Амір зітхнув.

— Завтра я мушу проїхати п’ятдесят миль, аби зупинити суд. Якщо я зазнаю невдачі чи завагаюся, загине невинна жінка. Це — все, що я маю, — амір показав на шматок тканини з хлібною скоринкою й кавалком сиру. Загалом їх навряд чи було досить, щоб хоч трохи втамувати голод старого. А для такого здорованя, як той амір, це була кепська вечеря.

— Завтра я мушу їхати й битися, — пояснив чоловік у броні. — Мені потрібна сила. Тож я мушу порівняти твою голодну ніч із життям цієї жінки, — говорячи, амір підняв руки й потримав їх долонями вгору, неначе шальки терезів.

Коли він зробив цей жест, старий жебрак побачив тильний бік долонь аміра, і на мить йому здалося, ніби амір порізався й тепер між його пальцями та на його передпліччях тече кров. Відтак вогонь змінився, і жебрак побачив, що то лише татуювання, хоча криваві позначки на долонях і передпліччях аміра все одно викликали в нього дрож.

Якби він знав, що означають усі ці позначки, то не просто затремтів би. Вони показували, що Орден так сильно довіряє цьому амірові, що його дій ніколи не поставлять під сумнів. А позаяк за ним стояв Орден, проти нього не могли піти жодна церква, жоден суд і жоден король. Адже він був одним із сірідів, найвищих поміж амірів.

Якби він убив беззбройного, для Ордену це не було б убивством. Якби він задушив посеред вулиці вагітну жінку, ніхто не висловився би проти нього. Якби він раптом спалив церк­ву чи розбив старий кам’яний міст, імперія вважала б його безвинним, гадаючи, що він усіма своїми діями служить вищому благу.

Але жебрак нічого такого не знав, тож спробував іще раз.

— Якщо ви не маєте зайвих харчів, то можна мені гріш чи два? — він згадав шалдійський табір і подумав: може, й удасться купити шматочок м’яса чи хліба.

Амір хитнув головою.

— Якби я їх мав, то з радістю дав би. Але три дні тому я віддав останні гроші недавно овдовілому чоловікові з голодною дитиною. І відтоді ходив без гроша так само, як ти, — він похитав головою. Лице в нього було стомлене та сповнене жалю. — Якби ж то обставини були інакші… Але тепер я мушу поспати, тож іди собі.

Старому це аж ніяк не сподобалося, та щось у голосі аміра його насторожило. Тож він зі скреготом ізнову зіп’явся на ноги й покинув багаття.

Коли його ще не встигло покинути тепло вогню аміра, старий затягнув пасок і вирішив просто йти далі до рання. І сподіватися, що кінець шляху принесе йому щось краще чи принаймні зустріч із добрішими людьми.

Тож він пройшов центром Фейрінієлю й тоді побачив коло з великих сірих каменів. Усередині того кола ледь помітно сяяв вогонь, захований у гарно викопаній ямі. Старий помітив, що також геть не занюхав диму, і зрозумів: ці люди палять дерево ренел, яке палає жарко й завзято, та не димить і не смердить.

Відтак старий побачив, що два з великих силуетів — то взагалі не камені. То були фургони. У скупому світлі вогню зібралися довкола казанка кілька людей.

Однак старий уже не мав ані крихти надії, тож пішов собі далі. Коли він майже проминув камені, один голос гукнув:

— Агов! Хто ти й чому йдеш серед ночі так тихо?

— Я ніхто, — відповів старий. — Просто старий жебрак, який іде своєю дорогою до кінця.

— Чому ти ходиш замість лягти спати? На цих дорогах уночі небезпечно, — відповів голос.

— Я не маю ліжка, — сказав старий. — А сьогодні ніяк не можу ні випросити його, ні позичити.

— Тут є для тебе ліжко, якщо ти захочеш його прийняти. І трохи їжі на вечерю, якщо ти не проти поділитися. Ніхто не має ходити цілий день і цілу ніч на додачу, — зі схованки під високим сірим камінням вийшов гарний бородатий чоловік. Він узяв старого за лікоть і повів його до вогню, гукнувши вперед: — У нас сьогодні гість!

Попереду них щось трохи заворушилось, але ніч була безмісячна, а їхнє багаття ховалося глибоко в ямі, тож жебрак мало що бачив із того, що діялося. Йому стало цікаво, і він запитав:

— Чому ви ховаєте свій вогонь?

Чоловік, що прийняв його, зітхнув.

— Не всі люди палають любов’ю до нас. Найбезпечніше нам сидіти від гріха подалі. До того ж сьогодні наш вогонь малий.

— Чому? — запитав жебрак. — Дерев стільки, що знайти хмиз має бути просто.

— Ми вже ходили його збирати, — пояснив бородань. — Але люди обзивали нас злодіями та стріляли в нас із луків, — він знизав плечима. — Тож ми обходимося тим, що є, а про за­втрашній день не думаємо, — чоловік похитав головою. — Одначе я забагато говорю. Не бажаєш випити, батьку?

— Трохи води, якщо можна.

— Дурниці! Ти питимеш вино.

Жебрак уже давно не куштував вина, і від самої думки про вино його рот переповнився слиною. Проте він знав, що пити вино натщесерце після цілого дня ходіння — не найкраща думка, тож відповів:

— Ви добрі, щиро дякую. Та мені й води досить.

Чоловік, який узяв його попід лікоть, усміхнувся.

— Тоді пий воду й вино скільки забажаєш.

А тоді він підвів жебрака до їхньої бочки з водою.

Старий жебрак нагнувся й набрав у черпак води. Вода, що торкнулася його вуст, була холодна й чиста, але, піднявши черпак, старий мимоволі помітив, що бочка вже майже порожня.

І все ж той, хто його прийняв, наполіг:

— Набери ще та змий порох із рук і обличчя. Я ж бачу, що ти довго був у дорозі та стомився.

Тож старий жебрак удруге набрав води черпаком. Коли його руки й лице стали чистими, він відчув, що добряче освіжився.

Відтак чоловік, який його прийняв, ізнов узяв його попід лікоть і повів до вогню.

— Як тебе звати, батьку?

І знову жебрак здивувався. Вже багато років його ім’я не цікавило нікого. Так давно, що йому довелося зупинитись і пригадати його.

— Скеоп, — урешті сказав він. — Мене звати Скеоп, а вас?

— Мене звати Терріс, — відповів господар, зручно вмостивши старого біля вогню. — Це Сілла, моя дружина, а це