Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

33

Абітібі, 10 квітня 1977 року

Високо над горизонтом сонце з усіх сил намагається зігріти цей квітневий недільний ранок. Сніг, що випав вночі, припорошив верхівки ялиць, на які Еліс Ловенець хоч і дивилася з вікна поїзда, що повільно їхав у напрямку Сен-Віатор-де-ля-Ферм, але не бачила їх. Її чекали на святковій месі з нагоди Великодня. Скрипалька зі світовою славою, вона не з’являлась на публіці двадцять останніх років. Її блискуча кар’єра приводила її до найбільших залів від Мілана до Парижа через Ленінград, Лондон, Токіо... Сьогодні ж вона раптово перервала свій відпочинок на пенсії, щоб виступити в маленькому селі в Абітібі, у якому ледве набиралося двісті мешканців.

Сидячи дуже рівно, голова нахилена вліво — звичка, вироблена багатогодинними вправами, коли підборіддя спиралося на скрипку, — вона була мовчазною, заглибленою у власні думки. Її син Ентоні й онучка Дельфін, які сиділи на лаві навпроти, поважали її явно болісне самозаглиблення. Одягнута в лілового кольору костюм, який гармоніював з її рідкісного забарвлення очима, вона накинула на плечі норкову накидку, подаровану Георгом VI, королем Англії, як подяка за її участь у концерті у Вестмінстерському соборі в грудні 1945 року з нагоди завершення Другої світової війни. Дбайливо збережене протягом багатьох років хутро було для Еліс визнанням її канадського громадянства, а ще матеріальним свідченням концерту при дворі Англії, який перенісся на тридцять років.

— Поїзд запізнюється. Як думаєте, священник дочекається мене, щоб правити святкову месу? — захвилювалася літня дама, дивлячись то на сина, то на внучку.

— Заспокойтеся, бабусю, — відповіла Дельфін, гарненька тридцятилітня жінка з чудовим рудим волоссям, — там буде навіть єпископ Амоса монсеньйор Ґастон Енс. Радий вашому приїзду в одну з парафій його єпархії Його Екселенція повідомив нас, що братиме участь у великодньому святкуванні. Відчувалося, що він був здивований тим, що ви не вибрали для виступу собор в Амосі.

— Мамо, — наполегливо проказав син, побачивши її сповнені насилу стримуваних сліз очі, — якщо ці відвідини важкі для вас, ще є час відмовитися. Можна послатися на те, що ви нездужаєте. Ніхто вам не зможе дорікнути. Люди будуть розчарованими, але зрозуміють. Вам вісімдесят років, і їм це відомо.

Літня дама мовчала, вона наче вдивлялася в далеке минуле.

— Протягом шістдесяти років ви приховували від усіх цей епізод вашого життя, період, що був, мабуть, занадто важким для вас, якщо ви про нього ніколи нам, членам вашої сім’ї, не розповідали.

— Маєш рацію, Ентоні, — відповіла Еліс. — Посеред північних лісів я бачила стільки розбитих мрій — моїх і тих, хто був поряд! Я провела тут ледве рік, але він видався мені вічністю. За короткий час моє життя і мої цінності витримали жахливі випробування. Я більше дізналася про велич і ницість людини, ніж за пів століття, що прожила потім.

Скрипалька витягла носовичка із сумочки, що лежала на колінах, і витерла сльози.

— Змушені втікати з України, ми з Віталієм опинилися одні в чужій країні. Незважаючи на холод, страх і насилля, найважчим був вибір, який я змушена була зробити.

Схвильована Дельфін відчула глибокий біль у стриманому глосі своєї бабусі.

— Ви були такою юною, бабусю! І не було нікого поруч, щоб довіритися у важку годину.

— У житті трапляються миті, коли людина лишається сам на сам зі своєю долею.

— Сподіваюся, ви знайдете колись сили розказати нам про цю главу. Ви так довго приховували її!

Поважаючи бабусині переживання і щоб не поглиблювати її страждання, молода жінка вирішила не наполягати. Їй не менше хотілося, щоб цей похід у глиб спогадів став тим ключем, який звільнить пам’ять Еліс, і вона, нарешті, розповість про далекі події, які зачорнили сумом один із відрізків її життя.

— Ви й далі хочете вийти на наступній станції? — запитав син.

— Так, Ентоні, я вибрала зустрітися зі своїм минулим і не хочу відступати. Щоб звільнити свідомість, мені треба зробити тільки один важливий крок. Я й так задовго відкладала.

Скрипалька дивилася на широкі простори полів і лісів, що відкривалися її погляду.

— Процес залагоджування починається оцим виступом, що я пообіцяла тим людям, які тепер живуть на землі, з якої я хитрістю втекла шістдесят років тому.

Ентоні нахилився до матері.

— Мамо, не дивуйтеся, якщо вас зустрічатиме делегація. Хоч ви й просили про тактовність, ваша пропозиція зворушила й розчулила всіх у парафії Ля Ферм.

— Спіріт Лейк, — прошептала Еліс. — Так вона називалася колись.

Рукою, одягненою в рукавичку, вона ніжно провела по футляру своєї скрипки, як пестять вірного друга, що лишається з нами назавжди.

На станції зібралися селяни, щоб привітати відому артистку, яка приїхала святкувати Великдень і виступити у їхній бідній церкві. Коли мер отримав запит від Ентоні, її сина, він багато разів перечитав листа, всесвітньо вдома музикантка вже давно була на пенсії! Чому вона раптом вирішила повернутися? А ще приїхати в Абітібі, от прямо у їхнє село, у якому було тільки сільське господарство?

— Поїзд не запізнюється, — повідомив мер. — Десять хвилин тому мені телефонував начальник станції в Амосі й підтвердив, що наша гостя у цьому поїзді. Між нами й Амосом усього п’ять миль, тож ми вже незабаром побачимо локомотив.

— Я був на виступі мадам Ловенець у Лілі, у Франції, коли закінчував навчання в докторантурі із соціальних студій у тамтешньому Католицькому інституті, — додав монсеньйор Ґастон Енс. — Ніколи не забуду тої вишуканої музики, яку вона з такою вдячністю й вправністю видобувала зі своєї прекрасної скрипки. Я бував на багатьох концертах, але ця жінка — найбільший віртуоз, якого мені судилося чути.

— Отримавши запит виступити для нас, — уточнив мер, — я вивчив життєвий шлях мадам Ловенець і не знайшов нічого, що вказувало б на якусь можливу зацікавленість нашою громадою. Вона виступала в найвеличніших соборах і найкращих залах світу. Маю зізнатися, що її запит дивний.

— Вона ніколи не говорила про своє особисте життя, — додала дружина