Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«З огляду на обов'язки ти, мабуть, змушений ходити по монастирі, коли всі інші вже сплять», — мовив Вільям.
«Коли як, — відповів Ремиґій, — іноді треба доробити якісь дрібні справи, і я мушу присвятити їм кілька годин свого сну».
«А коли так бувало, тобі ніколи не потрапляло на очі щось, що могло б підказати нам, хто, не маючи твоїх для цього причин, блукає десь поблизу кухні чи бібліотеки?»
«Якби я щось бачив, я б сказав настоятелеві».
«Слушно, — погодився Вільям і різко змінив тему: — Селище внизу не дуже заможне, правда?»
«І так, і ні, - відповів Ремиґій, — там мешкають селяни, які працюють на наших землях і залежать від монастиря, тому в урожайні роки їм теж поводиться добре. Приміром, у день святого Івана вони одержали дванадцять мірок солоду, коня, сім волів, бика, чотири телички, п'ять телят, двадцять овець, п'ятнадцять свиней, п'ятдесят курей і вісімнадцять вуликів. А крім того — двадцять вуджених підсвинків, двадцять сім горщиків смальцю, півчвертки меду, три чвертки мила, рибальську сіть…»
«Я зрозумів, зрозумів, — перебив його Вільям, — але погодься, це ще нічого не говорить про становище в селищі, скільки з його мешканців — монастирські селяни, скільки землі мають ті, хто на монастир не працює…»
«А-а, ти це маєш на увазі, - сказав Ремиґій, — пересічна сім'я іноді володіє навіть п'ятдесятьма відрізами землі».
«А скільки це — один відріз?»
«Ясна річ, чотири квадратні кусні».
«Квадратні кусні? А скільки це?»
«Кусень має тридцять шість квадратних стіп. А вісімсот лінійних куснів становлять п'ємонтську милю. І врахуй, що одна родина — на північних землях — вирощує оливкові дерева, які дають принаймні півчвертки олії».
«Півчвертки?»
«Авжеж, чвертка має п'ять мірок, а мірка — вісім гарців».
«Зрозуміло, — спантеличено мовив мій учитель. — У кожному селі своя міра. Вино, наприклад, ви вимірюєте в суліях?»
«Або у відрах. Шість відер — одне барильце, вісім барилець — одна бочівка. Або, якщо хочеш, відро має шість глечиків по два кухлі».
«Гадаю, я все зрозумів», — зневірено сказав Вільям.
«Ще щось хочеш знати?» — спитав Ремиґій тоном, у якому, як мені здалося, пролунав виклик.
«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis[205]. Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo[206]. Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».
Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.
«Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, - смиренно відповів він. — Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити — здалеку, заприсягтися не можу, — як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе…»
«Ні, розкажи».
«Гаразд, як це сказати? Беренґарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…»
«Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищанками, як це я тебе питав?»
Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: «Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…»
«А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?»
«Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним».
«Ти кажеш, буцім Беренґарій відчував плотський потяг до людей своєї статі?»
«Я кажу, що ходив такий поголос про нього… Я розповів тобі це, щоб довести свою щирість і добру волю…»
«Я вельми тобі вдячний. І погоджуюсь з тобою, що содомський гріх куди гірший від інших форм розпусти. Проте, щиро кажучи, розслідувати такі речі мені не до вподоби…»
«Все це дрібні грішки, навіть якщо і правда», — з-філософська мовив келар.
«Авжеж, Ремиґію. Усі ми грішники. Я б нізащо не шукав соломини в оці брата, бо надто боюся, що у моєму оці — ціла колода. Але буду тобі вдячний, якщо ти розповідатимеш мені про всі колоди, які побачиш. Так ми зможемо зайнятися великими і товстими колодами, залишивши соломинки на волю вітрів. То скільки, ти казав, має кусень?»
«Тридцять шість квадратних стіп. Але не хвилюйся. Коли захочеш про щось дізнатись, приходь до мене. Вважай, що маєш у мені вірного друга».
«Таким я тебе і вважаю, — мовив Вільям гаряче. — Убертин казав мені, що колись ти належав до мого чину. Я б ніколи не зрадив колишнього побратима, особливо нині, коли тут очікують на прибуття папського посольства на чолі з великим інквізитором, відомим тим, що він спалив чимало дольчиніян. То, кажеш, кусень має тридцять шість квадратних стіп?»
Келар не був дурнем. Він вирішив, що не варт більше гратися у кота з мишею, а поготів тому, що він зрозумів, що за мишу тут він.
«Брате Вільям, — мовив він, — бачу, ти знаєш набагато більше, ніж я думав. Не зрадь мене, і я тебе не зраджу. Це правда, я бідний невільник свого тіла, неспроможний опиратися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім'я Рози, Умберто Еко», після закриття браузера.
