Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

щастя, папороть і папірус було удосталь вздовж річки, а солодка серцевина папірусу сподобалася усім і, особливо, малому Джекові.

Ця страва не вирізнялася особливими поживними властивостями. Однак вже наступного дня за допомогою кузена Бенедикта їм вдалося виправити становище.

Від моменту відкриття «шестиніга Бенедикта», якому судилося увіковічнити його ім'я, ентомолог збадьорився та перебував у доброму гуморі. Заховавши комаху в надійне місце, тобто в тулію свого капелюха, кузен Бенедикт використовував кожну зупинку для того, щоб продовжувати свої дослідження. Того дня, нишпорячи у високій траві, він сполохав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд вже хотів вистрілити, як кузен Бенедикт заволав:

— Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Все одно цієї пташки не вистачить на п'ятьох.

— Зате вистачить Джеку, — заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись в пташку, яка не поспішала відлітати.

— Ні! Ні! — вигукнув кузен Бенедикт. — Не стріляйте. Це медник, він вкаже на місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю, зрозуміши, що кілька фунтів меду цінніші за одного птаха, і разом з кузеном Бенедиктом пішов за медником, який, то здіймався вверх, то спускався додолу, немов припрошуючи мисливців слідувати за ним.

Далеко йти не довелося — за дві-три хвилини вони побачили посеред заростей молочайника стару трухляву колоду, навколо якої голосно дзижчали бджоли.

Кузену Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів їхньої праці», як він висловився, але Дік дотримувався іншої думки. За допомогою сухої трави він викурив бджіл з вулика і набрав неабияку кількість меду. Потому, дозволивши пташинці-меднику підкріпитися своєю часткою здобичі — бджолиними сотами, він разом з кузеном Бенедиктом повернувся до каное.

Мед зустріли із величезним захопленням, однак, зрештою, його виявилося недостатньо. Всі вже нестерпно страждали від голоду, коли 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що землю, неначе килимом, вкрито сараною. Тут були мільярди цих комах, які вдвічі, а місцями навіть втричі вкривали траву та кущі. Кузен Бенедикт одразу повідомив, що туземці нерідко вживають цих прямокрилих в їжу — це було чистою правдою, — і мандрівники одразу кинулися збирати цю «манну небесну». Її було так багато, що вистачило б навантажити з десяток таких човнів. Підсмажена на слабкому вогні, сарана була стравою, яка смакувала б і менш голодним людям. Навіть кузен Бенедикт, щоправда, важко зітхаючи, з'їв чимало.

Все ж таки ця низка фізичних і моральних випробувань мусила закінчитися. Щоправда, сплавляння швидкою річкою не так втомлює, як попередня мандрівка прибережним лісом, проте, неймовірна спека вдень, вологий туман вночі і постійні атаки москітів робили занадто нестерпною і цей вид подорожі. Дійсно, вже час дістатися до мети, проте Дік не бачив кінця цієї подорожі. Скільки часу триватиме плавання? Тиждень, місяць? Ніщо не підказувало відповіді на це запитання. Якби річка текла на захід, вони були б вже неподалік від північного узбережжя Анголи; однак річка текла скоріше на північ і вони могли плисти так ще дуже довго, перш ніж досягнути берега океану.

Дік Сенд уже починав сильно хвилюватися, аж раптом вранці 14 липня напрямок річки раптово змінився.

Малюк Джек сидів на носі човна і дивився крізь трав'яне покривало, аж раптом на горизонті з'явилася широка смуга води.

— Море! — закричав він.

По цих словах Дік Сенд здригнувся і підійшов до Джека.

— Море? — перепитав він. — Ще ні, однак це — велика річка, що тече на захід. Вочевидь наша річка була тільки її притокою. Можливо, це — Заїр?

— Було б добре, Діку! — відгукнулася місіс Уелдон.

Так, дійсно, тому що, якщо це був Заїр або Конго, який Стенлі відкрив через декілька років, то залишалося б плисти за його течією аж до самого гирла, де розташовано португальські поселення. Дік Сенд сподівався, що саме так все і відбуватиметься, і у нього були на це всі підстави.

П'ятнадцятого, шістнадцятого, сімнадцятого і вісімнадцятого липня каное пливло сріблястою поверхнею широкої річки. Земля навколо більше не була такою безплідною. Втім, Дік Сенд продовжував поводитися обережно і, як і раніше, вниз за течією плив не човен, а невеличкий острівець.

Ще кілька днів і, без сумніву, настане кінець усім нещастям пасажирів «Пілігрима»! За цей час кожен з них виявив чимало самовідданості і, якщо Дік Сенд не визнавав, що його вклад був найбільшим, то це визнавали його друзі, і можна було не сумніватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.

Однак, вночі 18 липня сталася подія, яка ледь не коштувала всім їм життя.

Близько третьої години після опівночі вдалині на захід почувся якийсь заглушений відстанню гуркіт. Дік, дуже стривожений, вирішив дізнатися, що є джерелом цього шуму. Поки місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт спали під напиналом, він покликав Геркулеса на ніс човна і попросив його гарненько прислухатися.

Ніч була тиха. Жодного вітерця в повітрі.

— Це море! — промовив Геркулес і очі його заблищали від радості.

— Ні, — заперечно похитав головою Дік Сенд.

— Що ж це? — запитав Геркулес.

— Дочекаємося ранку, а поки будьмо обачні.

Після цього Геркулес повернувся на корму до свого весла.

Дік Сенд залишився на носі човна. Він напружено вслухався. Гуркіт наростав. Незабаром він перетворився у віддалений ревіт.

День настав одразу, майже без зоряниці. На відстані в півмилі вниз за течією над річкою в повітрі висіло щось на зразок хмари. Втім, це був не туман — це відразу стало зрозуміло, коли при перших променях сонця в хмаринці з одного берега на інший перекинулася кольорова веселка.

— До берега! — на всю глотку заволав Дік Сенд так, що аж розбудив місіс Уелдон. — Попереду водоспад! Ця хмарина — водяні бризки! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилявся. Русло річки нижче за течією раптово обривалося вниз, утворюючи стіну висотою в сто футів, з якої річка спадала з стрімким, величним водоспадом. Ще півмилі і каное поглинула б прірва.

Розділ дев'ятнадцятий. «С. В.»

Потужним помахом весла Геркулес направив човен до лівого берега. На щастя, швидкість течії ще не збільшилася, оскільки річка майже до самого водоспаду зберігала пологість своїх берегів. Лишень перед водоспадом дно різко обривалося, а течія відчувалася тільки за триста — чотириста футів від нього.

Лівий берег вкривав густий, незайманий ліс. Крізь його суцільну листву не проникав жоден промінь світла. Дік Сенд з жахом вдивлявся в ці хащі, в яких мешкали людожери внутрішнього Конго і які тепер мандрівники змушені перетинати пішки, оскільки плисти річкою далі було неможливо. Про те, щоб оминути водоспад, тягнучи за собою пірогу, не могло бути й мови. Яка жорстока несподіванка для змучених