Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 29. Два питання

Ксюша

Життя продовжується, навіть якщо серце розбите. Ця осінь змінила мене так, як я ніколи не очікувала. Здавалося, що я подорослішала років на десять.

Я продовжувала ходити в університет і готуватися до контрольної зі світової літератури. Валентина Іванівна час від часу викликала мене на парах, але я старалася вчитися, і це приносило плоди. Мої оцінки покращилися.

На роботі теж усе пішло краще. Тепер я працювала уважніше і відповідальніше. Ми зі Стасом більше не вели холодну війну. Ми стали командою, як і мало бути з самого початку. Лише Яків досі не пускав його на кухню, щоразу виганяючи, мов набридливу муху.

Весь вільний час я проводила у студії. Мистецька виставка наближалася – вона мала відбутися вже на початку листопада. Я працювала над картиною, часто затримуючись до самого вечора, і завжди йшла додому останньою. Тепер, коли натхнення повернулося, я точно знала, якою хочу її бачити.

Дівчата були зайняті власними стосунками і проблемами. Після вечірки у Дена Лера помирилася з Матвієм. Тепер вона проводила у нього більше часу, ніж з нами вдома. Я сумувала за нашими затишними вечорами, але розуміла її. Я б теж не відмовилася від вечора з Максом, якби могла.

Та я не могла.

Ліза ж, схоже, захопилася другом Матвія і колегою Лери – Владом. Він приїхав на вечірку і відвіз нас обох додому. В той вечір я мало уваги звертала на щось навколо себе, але наступного ранку пазл у голові склався. Став би він приїжджати до незнайомих дівчат, щоб відвезти їх додому, якби Ліза нічого для нього не важила?

Футбольний турнір закінчився, і тренування порідшали. Тренер, нарешті, залишив хлопців у спокої, але Макс взагалі припинив ходити на тренування. Я підозрювала, що він кинув футбол остаточно.

Вони з Деном тепер обідали за окремим столом, і лише зрідка підходили, щоб перекинутися словом. Денис поводився, як завжди, а от Макс мовчав. Здавалося, він закрився у собі ще більше, і ніщо не здатне розбити його кригу.

А от мої стосунки з мамою потроху налагоджувались. Ми домовилися дзвонити раз на тиждень і тепер подовгу розмовляли про все, що відбувалося в нашому житті. Спочатку розмови давалися важко, але мало-помалу я звикла. Мама поділилася, що Даша так і продовжувала кудись ходити майже щовечора, але вперто повторювала, що вони з Деном не зустрічаються.

Дивно. Може, той поцілунок був просто жартом?..

Так минув тиждень. Зараз же я сиділа в таксі між Лерою і Лізою і вже шкодувала, що погодилася на їхні вмовляння. Ми їхали на чергову вечірку Дениса, приурочену до Хелловіну.

– І чого я вас послухала? – пробурчала я, вмощуючись на сидінні зручніше.

– Тому що інакше ми сховали б усі твої хустки, – незворушно посміхнулася Ліза. Вона виглядала просто розкішно – розпущене біляве волосся, мов пух, червоні губи і блідий макіяж. Під пальто – біла шовкова сукня з накидкою. Вона сьогодні була привидом.

– Тобі варто відпочити, – м’яко додала Лера з іншого боку від мене. Ліза зробила з неї чарівну відьму за допомогою косметики, а я позичила коротку чорну сукню. – Останнім часом ти або працюєш, або допізна малюєш.

Я зітхнула. Вони мали рацію, але лише так я могла продовжувати жити далі. Я не хотіла більше провалюватися в яму депресії, з якої витягувати мене довелося іншим.

Максу.

Сама я не хотіла виряджатися. Просто вдягнула чорні джинси і завернулася в напівпрозору шаль того ж кольору з блискітками. Нафарбувала повіки теж чорним. Після останніх подій я неочікувано знайшла в ньому втіху. Чорний колір став моїм прихистком, в якому я могла знайти спокій.

Волосся залишила розпущеним – не хотілося сковувати себе навіть трохи. Воно незвично розсипалося по спині й плечах, падало на обличчя. Я постійно заправляла пасма за вуха, але не шкодувала ні про що. Я відчувала свободу.

Якщо дівчата вбралися відьмою і привидом, я собі нагадувала Мортисію Адамс. Шкода лише, що мій Гомес відмовився бути поруч.

Щойно ми переступили поріг маєтку Гордієнків, які саме поїхали за кордон у справах, як зустріли їхнього сина. Денис стояв біля вхідних дверей з широкою посмішкою і, щойно ми увійшли, обійняв кожну з нас.

– Три прекрасні принцеси, нарешті, вибрались зі своєї вежі!

Наблизившись до нього, я ніяково застигла. Я досі пам’ятала його звинувачення, що я граю почуттями його друга. Ден, помітивши це, обережно притягнув мене за плечі, але одразу відпустив. Я відійшла на крок назад і кинула погляд за його плече.

Серце пропустило удар.

Макс стояв трохи осторонь і теж не відривався від мене.

Час, здавалося, зупинився. Я не чула ні голосів, ні слів оточуючих – лише відчайдушне биття власного серця.

Давай, Ксюшо. Ти зможеш. Недарма ж ти тренувалася перед дзеркалом, очікуючи цієї миті.

Розправивши плечі, я вдихнула повітря в легені, мов перед стрибком у воду.

– Привіт, – голосно і чітко сказала я.

В очах Макса промайнуло полегшення, ніби він теж не знав, як тепер поводитися після всього. Однак його обличчя лишилося ідеальною крижаною маскою.

– Привіт, – озвався він.

Одне слово. І океан надії, в який я більше не збиралася поринати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍