Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

14.2

 

***

/Імодаліс/

Лайс досяг берега набагато раніше, ніж Сем приборкав неслухняний пліт і виштовхав його на острів, подалі від прибою, щоб коли-небудь знову випробувати удачу. Присутність невідомої людини звірятку не сподобалась, і воно з войовничим писком і клацанням зубів почало гасати навколо незнайомця.

– Заберіть свою шавку, – неприязно буркнув той, стежачи поглядом за пухнастою кулькою на тонких ніжках. – Нормальні люди мають повідець і намордник.

– Гей, ти! – Імені у тварини поки що не було. – Сядь!

Лайс підстрибнув, полоснув невідомого довгими кігтями по стегну. Перевернувся в повітрі, впав на пісок і загорлав ще голосніше, ніби викликаючи супротивника на бій.

– Що ви тут робите? – Сем не вважав подряпини проблемою, особливо у чоловіка.

– Живу. – Крива посмішка анітрохи не прикрашала грубе обличчя незнайомця. – Це мій острів. Приватна територія. Стороннім вхід заборонено.

– То це ти притягнув мене сюди? – Клятий пісок не дозволяв рухатися швидко. – Хто ти? Чого хочеш?!

– Повторюю: приватна територія, кличте свою шавку і забирайтеся геть!

Сем зупинився і трохи охолонув. Невідомий не був схожий на того, хто може серед білого дня викрасти людину з королівського космопорту. Він нагадував моряка – чи то простецькою засмаглою фізіономією з кривим носом, чи практичним одягом з великим логотипом на рукаві. Вишитий вітрильник на хвилях… Не розбереш, який, але зображення гарне.

– Шановний, вам втретє повторити? Я можу, я не гордий. Те, що ви розбилися на моїй землі, не дає вам права тут розгулювати. Не бійтеся, вплав я вас не жену. Збирайте манатки і йдіть на причал, там викличте собі таксофлаєр. Якщо грошей немає, надвечір хтось із мого яхт-клубу, – незнайомець торкнувся логотипу, – підкине вас на материк. І вгамуйте шавку, доки вона не полетіла в море.

Навряд чи лайс щось зрозумів, але він вибрав саме цей момент, щоб піти у рішучий наступ. Слабкі на вигляд лапки вмазали супротивнику по кісточках із такою силою, що той похитнувся, а наступної миті п’ять кілограмів найчистішого обурення вже сиділи в чоловіка з острова на голові й намагалися пробити її м’яким, поки що невеликим дзьобом. Як серйозна зброя він нікуди не годився, зате волосся видирав повільно та болісно. Стягнути лайса, що вчепився як кліщ, можна було тільки разом зі скальпом.

– Як це зняти? – Невідомий не панікував – навпаки, заговорив зібраним діловим тоном.

– Гадки не маю, – щиро зізнався Сем. – Ми зазвичай просто сподіваємось, що він втомиться і засне.

– То вас тут багато? Ну от… Пожив, як-то кажуть, самітником… Мене звуть Енлан.

– Сем. Сем Райс.

– Той самий, з Онікса? Оце зустріч!

«Дякую, що не з «Селестини»… Онікс – це нічого, на Оніксі було весело. Часом», – Сем мляво кивнув.

– Ваше ім’я теж здається знайомим, – зауважив, розмірковуючи, чому лайс не кусається і як би ненароком не подати йому цю ідею.

– Я недавно зрікся престолу, – прозвучало трохи іронічно, хоча Сему вчулися й нотки гордості, навіть зверхності, якоїсь вищості і над ситуацією, і над співрозмовником. – Можливо, про це хтось десь згадував.

– Можливо. – Підозри миттю повернулися й заграли новими фарбами. – Давайте-но спочатку. Острів ваш, ви тут цар і бог, і ви стверджуєте, що я просто розбився?

– Просто чи ні, вам видніше, – і знову цей неприємний момент, коли іронія звучить як знущання, – хоча я, чесно кажучи, думав, що ви цілеспрямовано йдете на посадку. Мені взагалі довго чекати? – Енлан просунув руку між дзьобом лайса і своїм волоссям, щоб зменшити пошкодження. – Коли воно втомиться?

– Години за три. – Сем почувався на піску не в своїй тарілці, ще й побоювання зростали щомиті, але все ж підійшов ближче і безцеремонно почав розтискати чіпкі кігтики. – Але у вас він не вп’явся, тому спробуймо прискорити процес. Ви тут живете? А не уточните, де саме – «тут»?

Лайс пирхав і шипів, проте зубами не зачіпав. Мабуть, це належало до добрих знаків. Пам’ятаючи двері в каюту, від незрозумілої тварини можна було очікувати чого завгодно.

Нарешті звірятко здалося. Випустило недожоване пасмо волосся, впало м’ячиком додолу і поскакало до води полювати на дрібнішу здобич.

– Що це? – Господар острова був на диво незворушний. – На Імодаліс заборонено ввозити інопланетні види.

– Мені дозволили, – зітхнув Сем. – Я, виявляється, з усіх боків особливий. А це лайс, – махнув у напрямку кульки, захопленої гонитвою за кимось шестиногим, на вигляд зовсім не їстівним. – Не декоративний, але й не дикий, – уточнив, ніби виправдовуючи тварину. – Буває й гірше.

– Щось не віриться. – Енлан причесався п’ятірнею. – Хоча… Птаорі теж милі та беззахисні, поки ситі. Не хочете зайти до мене, випити і розповісти, як вас занесло в цю глушину?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍