Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Частина 39

Наступного ранку академія прокинулася від звуків тривоги. Викладачі гарячково обговорювали щось у головному залі, студенти поспіхом збирали речі. Новини про прорив захисного бар’єра ширились швидше, ніж можна було повірити, а над Арканумом нависала тінь.

Я стояла біля вікна своєї кімнати, дивлячись, як групи студентів евакуйовують у нижні рівні підземель. Мої друзі зібрались біля дверей — Аліса з рішучим обличчям, Арель, мовчазний і сконцентрований, Сієна, яка притискала до грудей старовинну карту, Адріан, що тримав у руках кинджал, і Калеб… Його серед нас не було. Ми вже знали, що він зник. І знали, що він — по інший бік.

— Ми готові, — мовила Аліса. — Ніхто з нас не відступить.

Я кивнула. Мої пальці мимоволі стисли амулет, який залишив мені Нолан — невеликий кристал, що тьмяно мерехтів, коли він був поруч.

Нолан зʼявився зненацька. Як завжди — безшумно. Його плащ майорів за плечима, погляд був зосереджений, але в ньому жевріла м’якість, коли він подивився на мене.

— Готові? — запитав тихо.

— Так, — відповіла я. — Портал у горах. Ми йдемо?

— Ми не йдемо. Ми летимо.

На подвірʼї нас уже чекало троє грифонів — потужних, величних істот, яких вважали легендою навіть серед студентів. Вони били крилами, нетерпляче перебираючи лапами по землі.

— Іноді потрібно зіграти ва-банк, — кинув Нолан, допомагаючи мені піднятись у сідло. Його рука залишилася на моїй талії трохи довше, ніж було потрібно. Я відчула жар його пальців крізь тканину і зустріла його погляд.

— Якщо ми не повернемося… — почала я, але він заперечно похитав головою.

— Ми повернемося. Я не дозволю інакше.

Піднявшись у повітря, я відчула, як вітер пронизує кожну клітинку мого тіла. Під нами залишалась академія, яка готувалась до оборони, попереду — прірва зради, пророче випробування і правда, яка могла змінити усе.

Поки ми летіли, Нолан ненадовго наблизився до мене в повітрі. Його голос, хоч і розчинявся в гулкій тиші неба, досяг мого вуха:

— Дзеркало показало мені ще одну річ. Не лише місце, де Калеб сховався… але і те, ким він насправді був до Академії.

— Хто ж він?

Нолан стиснув губи. Його очі потемніли.

— Брат однієї з жриць, яка зрадила Орден Світла багато років тому. Її вважали мертвою. А він… носить її кров і ненависть.

Я заплющила очі. Усе ставало на свої місця.

Коли ми дістались гір Тальмар, над землею вже стояв легкий серпанок. Серед скель майорів зруйнований храм. І в самому його центрі — мерехтів портал. Чорне сяйво лилося з нього, розмиваючи повітря.

— Починається, — прошепотів Нолан. — Ти знаєш, що маєш робити. А я — зроблю все, щоб ти дійшла до кінця.

Його рука знову торкнулась моєї. Наші пальці переплелись.

— Разом? — запитала я.

— Завжди, — відповів він. І ми рушили.

Ми ступили на потріскану плиту стародавнього храму, і в повітрі одразу згустилась темрява — вона була не просто фізичною, вона проникала в свідомість, змушуючи сумніватися, лякатися, тремтіти. Але рука Нолана, міцно зчеплена з моєю, не дозволяла впасти в ці сумніви.

— Портал відкритий через твою силу, Ясемін, — сказав він, не відводячи погляду від чорного вируючого світла. — Але закрити його можеш теж лише ти.

— Чому саме я?

— Бо ти — обрана. Твоє єство — це ключ. Те, що показало дзеркало, — це не слабкість. Це джерело.

Я зробила крок вперед. Моя долоня спалахнула м’яким золотим світлом — силою, яку я досі не до кінця розуміла. Але зараз вона зростала в мені, розгоряючись полум’ям.

— А Калеб? — запитала я, обертаючись.

І тут, ніби з самого повітря, він з’явився. Його очі вже не були очима мого друга. Вони стали чорними, бездонними. На обличчі — ні краплі каяття.

— Я не дам тобі закрити те, що повинно бути відкритим, — проричав він. — Я не дозволю пророцтву здійснитися. Ви нічого не розумієте.

— Калеб… — почала я, але Нолан зробив крок вперед, ставши між нами.

— Не смій до неї звертатися, — його голос був крижаним. — Ти зрадив її. Зрадив Академію. Зрадив себе.

— Я вибрав правду! — закричав Калеб. — Ви сліпі. Ви вірите у легенди, замість того щоб бачити, як все насправді!

— А ти обрав темряву, — сказав Нолан. — І вона тебе поглинула.

Він підняв руку — навколо запульсувало світло. Справжня сила. Магія, яку я ніколи ще не бачила в дії. Повітря затремтіло, земля загуркотіла, а сам простір — ніби застиг.

Калеб кинув у відповідь удар тьми, але Нолан з неймовірною точністю відбив його, не відводячи погляду від мене:

— Закрий портал, Ясемін. Я стримаю його.

— Але він прикривається мною! — вигукнула я. — Ти не зможеш…

— Я не нашкоджу тобі, — перебив він. — Ніколи. Та я зроблю все, щоб захистити тебе.

Його тіло оповила броня з магії — золотий оберіг, який виблискував у темряві. І тоді він пішов на Калеба. Без вагань, без страху. Не як ректор. Не як викладач. А як воїн, який більше не дозволить нікому втратити те, що для нього важливе.

Я опустилась на коліна перед порталом. Моя долоня тремтіла, серце калатало, але я згадала все: пророцтво, дзеркало, першу ніч у Академії, всі записки, всі зачіпки — вони вели сюди.

Я знала, що маю зробити.

І я почала заклинання.

Темрява навколо почала стискуватись, ніби сама Академія боролася проти того, що відбувалося. Кожен мій рух супроводжувався потужними спалахами магії, а повітря стало важким, насиченим чимось темним, чимось, що прагнуло поглинути все навколо. Я відчувала, як сила наповнює моє тіло, але й відчуття сили темряви не відставало — вона тягнула мене, намагаючись змусити зупинитись, відмовитись.

Нолан, залишаючись на передовій, тримав Калеба в бойовій стійці. Їхні погляди зіштовхувалися, але Нолан не дозволяв себе порушити, зосереджений лише на захисті.

— Ясемін, — він вигукнув, не відводячи погляду від Калеба. — Ти повинна діяти швидше!

Я кивнула. Тієї миті моя рука заблищала ще яскравіше, і в самісінькому центрі порталу виринула величезна спіраль темної магії, яка готувалася поглинути все живе в Академії. Вона ковзала вниз, зворотній бік проклятого світу вже намагався вийти в цей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍