Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Серпень пишно розливався по небу гарячим медом. Повітря було густим, липким, немов підталий мармелад. На вокзалі гуділо: хтось поспішав, хтось запізнювався, хтось курив на розі, примружуючись на сонце, хтось голосно сміявся. Життя йшло, переливаючись крізь вокзальну метушню гучним багатоголоссям.
Ріка стояла на пероні й не могла повірити, що це відбувається насправді. Вона зважилася. Вона їде. Уперше в житті їде з міста, зі свого дому. Біля ніг - стара валіза. У кишені - квитки. У руці - рука Дарія. Тепла, міцна, як якір, як опора.
Їх проводжали двоє. Її тато - спокійний, зібраний, навіть злегка суворий. І мама Дарія - схвильована, заплакана. Батько Дарія, зрозуміло, не прийшов. Після жорсткої, остаточної сварки, коли Дарій заявив, що сам вирішуватиме, куди вступати, як жити і з ким бути, батько і син стали ледь не ворогами. Шаргородський-старший кричав, тиснув, погрожував, проклинав, кілька разів з'являвся до Ріки «на серйозну розмову», але Дарій щоразу був поруч. Він захищав. Він не відступив.
А потім втрутилася його мати. У неї чи то стався зрив, чи то напад, чи то обидва відразу - за словами Дарія, зіграно було переконливо. Батько його пожалів дружину і відступив. Або вирішив, що програв. І тепер, схоже, просто чекав, коли син повернеться «на колінах».
Не дочекається.
Мама Дарія плакала ридма, схлипувала з надривом, ніби проводжала сина на фронт.
- Пиши мені повідомлення щодня... Ні, двічі на день! І дзвони. І не їж з автоматів, Дарику! Там усе гидота! І якщо буде холодно - одягай те, що я поклала в синю сумку... Там ще шкарпетки вовняні...
Дар тримався. Стримував усмішку, притискаючи матір до себе, гладячи по волоссю. Він здавався тепер таким дорослим, виглядав таким упевненим - не так, як раніше, напоказ, а по-справжньому, спокійніше. Поруч із ним - не страшно.
А Ріка в цей час стояла в татових обіймах.
- Не забувай пігулки. У жодному разі, - шепотіла. - І не пропускай сніданки. І взагалі - їж більше білка. М'ясо там, риба... І не перевтомлюйся. Не заганяйся роботою.
Тато тільки поблажливо посміхнувся і стиснув її долоню.
- Може, мені з тобою поїхати, щоб ти могла все це особисто контролювати? - пирхнув він, а потім серйозно додав: - Усе під контролем, Ріко. Я впораюся. Обіцяю.
- Точно?
- Точно, - і в його усмішці не було ні тіні сумнівів. Тільки світло. Те, що з'являється в людини, яка вперше за довгий час знає, куди йде.
Із гучномовця над пероном простягнулося:
- Поїзд до Києва прибуває на третю колію...
Дар востаннє притиснув до себе матір, потім підійшов, обійняв Ріку за плечі. Її серце затріпотіло, як паперовий кораблик на вітрі.
- Готова? - прошепотів Дар на вухо, ніжно цілуючи у скроню.
Ріка глянула на тата, той кивнув - спокійно, схвально. І Ріка кивнула теж.
- Готова.
Вони зайшли у вагон, знайшли свої місця. Ріка притулилася до вікна, поки станція повільно, майже неохоче, попливла геть. Місто, будинок, школа, майстерня, скрипуча хвіртка, тато - усе залишалося позаду. Але в грудях не було ні болю, ні страху. Було... передчуття.
Ріка не знала, що буде далі. Не знала, як складеться її життя. Але головне - тепер у неї був вибір. Вона не була прив'язана до дому, як собака на ланцюгу. Перед нею лежав увесь світ. Перед нею розтікалося тисячі річок - тисячі варіантів її майбутнього.
Вона не знала, що на неї чекає, не знала якими далі будуть їхні стосунки з Дарієм. Чи чекають на них труднощі. Чи витримає їхнє кохання сотні невизначеностей і змін. Але головне - зараз він був поруч.
Як же він сказав тоді?
«Несумісні люди можуть страшно й некрасиво знищити одне одного, а можуть дати великий і красивий вибух, який видно ще багато світлових років»?
Що ж, можливо так і є. Вони не змогли знищити один одного, і тепер, немає сумнівів - світло від їхнього вибуху розгоралося.
Яскраво. По-справжньому. Назавжди.
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зіграй зі мною, Ліана Меко», після закриття браузера.