Читати книгу - "Матінка Макрина"

батька в злидні я не повернуся, вони, мабуть, думають, що я на службу пішла й там уже померла, — я не скажу: Били мене, мамо, батьку, били-катували, хто ж так бездітну б’є? Не скажу, що від віри відступила, перехрестилася, за москаля заміж пішла, бо тим більше скажуть, що я померла і тілом, і душею. Те, що бабу чоловік б’є, — кого це обходить, кому про це розповідати та як? У салоні на вольтерівському кріслі зацукровані фрукти під’їдаючи, перед офіцерськими дружинами вихвалятися синцями, як вони вихваляються новим віялом або китайковою сукнею? До майора йти поскаржитися? Він мене зі сходів скине, а потім все одно вийде на зле: він чи Вінча висварить, чи мене з ним висміє перед іншими офіцерами, — я завжди своє отримаю. До городового? Він висміє, та ще й копне, що вулицями вештаюся замість удома сидіти як порядна жінка. До сповідника? Один сповідник сказав, що я маю нести свій хрест і не ображати Господа Бога наріканнями. Пам’ятаєш, як Господь Ісус Христос приймав гірку чашу свою в Гетсиманському саду? — казав він, а я дивилася крізь ґратки, як у нього на носі блищить крапелька поту. — Хіба Він сказав: Ні, замість гіркоти я хочу лимонаду? Оршаду? Ні, Він випив ту гірку чашу до дна. Але ж і Його били — чи скаржився Він так, як ти, дочко, чи голосив, чи бігав до сповідника і йому жалівся? Якби ж то, у жодному з Євангелій про це не згадується. Тож і ти Господа нашого Ісуса Христа наслідуй. А був й інший, роки потому, бо багато часу минуло, поки я вдруге не наважилася розповісти про те, що мене Вінч жорстоко побив; той другий сказав коротко: Дочко, ти у своїх гріхах прийшла сповідатися чи в чужих? Якщо твій чоловік підняв на тебе руку, то він Богові через свого сповідника перекаже, а ти вже в це не лізь, у тебе власних гріхів, як у всіх, чимало.

Зрештою, я думала в найтемнішій безодні: Можливо, ти повинна й подякувати за це, можливо, це й покута, послана Господом, що ти відкинула чернечу рясу, що не повернулася до монастиря, не віддала себе сестрам, які цього разу, можливо, і не захотіли б тебе? Але іноді до мене поверталися слова невисловлених скарг, а слів цих ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не втовкмачиш — їм назавжди судилося оселитися в моєму горлі, хоч їх було дедалі більше, дедалі більше вони душили.

І коли я потім брехала, то тільки на поверхні. Усередині ж я говорила найщирішу правду, тільки загорнуту в інші слова; бо не сім років у московській неволі, а двадцять із гаком у Вінчевій неволі, як пес, що скавулить під кутастим кийком, — бита, пригнічувана, найгіршими словами називана; і кожен кавалок болю, про який я розповіла, страждання кожної з цих сестричок — це моє страждання, відчуте до мозку кісток: і Зузанна Рипінська, що під батогами сконала, — це я, і Клотильда Тарновська, розчавлена муром, — це я, і втоплена Йоахіма Воєвудзька, і Ліберта Кормінівна, розірвана на смерть… Непомуцена Ґротковська, поліном убита настоятельницею, у мій череп удар прийняла, достатньо доторкнутися, отут, це заглиблення, що кістка аж у мозок вбита — і болить, болить, як страшенно вона іноді болить… Я не розповіла про жоден удар, жодну рану, яку б колись не відчула на власній шкірі.

І так я промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, визволи мене від брехні, не дозволь мені більше туману в очі напускати добрим людям, але одразу ж потім я бачила, як Він схиляється наді мною й каже: Юлько, Юлечко, кажи, що тобі слина на язик принесе, а я тобі й так усе прощаю, бо знаю, що кожна крапелька крові, про яку ти розповідаєш, колись по твоїй шкірі текла. Плач, Юлечко, плач, говори, Юлечко, говори — так Він просто до мене промовляв, а я плакала й розповідала далі, й по церквах ходила, по кафедральних соборах, і вже панотчика Єловицького на свій язик зловила, і багатьох журналістів, і поетів, і єпископів, і кардиналів, а кожен із них, зовсім не знаючи про це, розповідав іншим про бідну Юльку, яку Вінч півжиття катував, за волосся тягав, якій поліном череп розтовк… і я знала, що якби когось із них ангели схопили за чуприну й викрали з м’якого єпископського трону або з крісла в редакції, де, вмостившись зручненько, він піше свої статті, відірвали від гарячої пічки й тарілок, на яких накладена їжа, і з розстелених ліжок, і якби його жбурнули в цю глибоку й темну розколину, якою було моє життя, то не було б серед них такого, який не дав би мені відпущення гріхів.

Тож відпустила собі гріхи і я. Я сиділа в келії на Троїцькій горі, а потім у власному монастирі та промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, нікому я не можу висповідатись — ні в тому, що насправді витерпіла, ні в тому, що іноді занадто історію викривлювала, занадто відхилялася від правди, а тому я Тобі просто у вухо шепотітиму, без жодних посередників. Але я знаю, — говорила я, — для того, аби рахунки узгодити не тільки з Тобою, а й з людьми, то перед зустріччю з Тобою я все мушу тут записати, поки пальці не ослабли так, що я не зможу перо в руках тримати, поки очі більмами не запливуть, що коли літеру напишу, але вже ніколи її не побачу. І хоч я найменша з найменших, найниціша з найниціших, хоч остання з усіх пишу, не як авторитет, а як пішак, як бабера, якій у голові від биття все змішалось, а все одно писати мушу. І я бачу Його тепер, бачу Його, як цей лимон, над яким велика й огидна муха літає, звідси, з ліжка бачу, все мене покинуло, але пам’ять і зір залишились… але що ці італійські мухи в порівнянні з нашими, мінськими, а що в порівнянні з мядельськими, коли ми сильно страждали; отже, так я Його бачу, як цей лимон на блюдечку, принесений сестричкою, яку мені приділили для допомоги, бачу на відстані простягнутої руки, і бачу, який Він побитий, як його жорстоко побито, що Він не тільки на Голгофі, а й на всій землі страждав і продовжує страждати, і бачу, що на закривавленому барлогу він лежав зі мною, і в повітці жандарма, і кожен удар зі мною разом на тіло