Читати книгу - "Симпатик"

розвідки, що виходила на місію рано ввечері, було дванадцять вояків, на чолі з лаоським фермером і розвідником з хмонгів. Лаоський фермер вибору не мав. Люди адмірала викрали його під час попередньої розвідки, і тепер він був нашим провідником, зважаючи на знання землі, якою ми подорожували. Він не говорив в’єтнамською, однак хмонг говорив і був нашим перекладачем. Навіть з відстані було помітно, що його очі — руїна, темна й розбита, наче вікна до покинутого палацу. Він вбирався в чорне, як усі ми, однак тільки на ньому був завеликий для нього вицвілий зелений берет, який сповзав йому на вуха та брови. За ним ішли двоє морпіхів, темний з АК-47, темніший зі слонобійним М-79, чиї куці гранати скидалися на короткі металеві ділдо. За морпіхами йшли беземоційний лейтенант і сивий капітан, які не змогли змусити себе взяти здобуті у ворога АК-47 і несли свої М-16. За ними — сухорлявий радіотелефоніст з пістолетом-кулеметом у руках та радіо PRC-25 на спині. Далі — схильний до філософії медик, на одному плечі — аптечка М-3, з другого звисає М-14, бо в розвідці всі повинні мати зброю. Ми з ним одразу порозумілися. Одного вечора, напоєного пахощами жасмину й марихуани, він спитав мене: «Окрім суму та горя, що насправді важке і нічого не важить?» Побачивши, що питання загнало мене в глухий кут, він сам відповів: «Нігілізм». Це і була його філософія. Далі йшов кремезний кулеметник з М-60, а тоді — ми з Боном, у мене АК-47, у Бона М-16. Останнім з команди був найтемніший морпіх з протитанковим гранатометом В-40.

Замість куленепробивних жилетів і шоломів кожного з нас захищало ламіноване зображення Діви Марії розміром з гаманець, яке ми мали носити на серці. Адмірал благословив нас цими дарами, коли ми йшли з табору, — для більшості з нас це було справжнє полегшення. Ми цілими днями обговорювали тактику, готували пайки та вивчали свій маршрут півднем Лаосу на мапі. Сюди в попередні розвідки ходили морпіхи, тут був дім лаоського фермера. Він стверджував, що контрабандисти постійно переходили кордон. Час від часу ми слухали «Радіо вільного В’єтнаму» — його команда працювала з бамбукової хижки поряд з хатиною адмірала. Звідти вони транслювали промови адмірала, читали статті, перекладені з газет, грали поп-пісні з реакційними настроями — фаворитами сезону були Джеймс Тейлор та Донна Саммер.

— Комуністи ненавидять пісні про любов, — сказав адмірал. — Вони не вірять у любов, у романтику, в розваги. Вони вважають, що люди мусять любити тільки революцію і свою країну. Але люди люблять пісні про любов, а ми служимо людям.

Радіохвилі несли ці любовні пісні, повні емоцій, через Лаос до нашої батьківщини. У мене в кишені лежав радіоприймач з навушниками, тож я міг слухати ці трансляції, що для мене були цінніші за зброю і за Діву Марію. Клод, що не вірив ні в неї, ні в будь-якого бога, по-своєму благословив нас, давши кожному п’ять, коли ми йшли.

— Удачі, — сказав він. — Туди й назад. Тихо й швидко.

«Легше сказати, аніж зробити», — подумав я і лишив цю думку при собі, хоча підозрюю, що багато хто з нашої команди міг думати так само. Клод відчув мою тривогу і стиснув моє плече.

— Бережи себе, друже. Якщо почнеться стрілянина, просто лягай. Нехай професіонали б’ються.

Його оцінка моїх здібностей була зворушлива і доволі точна. Він хотів уберегти мене, той, хто, як і Ман, навчив мене всього, що я знав про розвідку, про потаємне життя.

— Ми чекатимемо на ваше повернення, — сказав Клод.

— Скоро побачимося, — відповів я. Та й по всьому.

Ми рушили під срібним світлом місяця, підбадьорені оптимізмом, який зазвичай людина має на початку інтенсивного тренування, — тим гелієм, що заповнює легені й підносить тебе. Тоді, за годину, ми вже ледве тяглися, принаймні я ледве тягнувся, гелій весь вийшов і замість нього з’явилися перші натяки на втому, що поступово всотувалася в тіло, як вода, повільно скрапуючи, всотується в рушник. Через кілька годин ми прийшли до ставка і сивий капітан оголосив привал. Сидячи на березі осяяного місяцем ставка, витягнувши змучені ноги, я розібрав, що освітлені, розрізнені стрілки мого годинника вказують на першу годину ночі. Мої власні руки здавалися мені такими ж відокремленими від тіла, як ці стрілки, бо вони прагнули лише тримати й пестити одну з сигарет з моєї нагрудної кишені, й від цього бажання вся моя нервова система здавалася наелектризованою. Бон, начебто позбавлений подібних бажань, сидів поряд зі мною і мовчки жував рисову кульку. Ставок смердів брудом і гнилими рослинами, на поверхні води в короні з пір’їн плавала мертва пташка розміром із зяблика.

— Кратер від бомби, — пробурмотів Бон.

Кратер був американським відбитком, знаком того, що ми вже в Лаосі. Йдучи на схід, ми пройшли ще чимало таких кратерів, іноді поодиноких, іноді групами, і мусили йти дуже обережно, щоб не спіткнутися об порубані рештки вирваних з коренем каєпутів, які від вибухів розкидало там і тут. Одного разу ми проходили поблизу селища і на берегах кратерів бачили сіті на стовпах, готові зануритися в уже зариблені ставки.

Ближче до світанку сивий капітан зупинив нашу ходу, в місці, де, як сказав фермер, жителі прикордонної зони бували нечасто. Ми влаштувалися на відпочинок на верхівці пагорба, розклали свої пончо під байдужими каєпутами і прикрилися сітчастими накидками з вплетеними пальмовими гілками. Я ліг головою на наплічник, у якому, крім моїх пайків, лежав «Азійський комунізм та східний спосіб знищення», запханий у фальшиве дно на той випадок, якщо він мені колись знову знадобиться. Двоє чи троє чергували змінами по три години, і мені не пощастило бути призначеним на одне з середніх чергувань. Я, здавалося, ледве встиг задрімати, прикривши голову краєм капелюха, коли кремезний кулеметник потрусив мене за плече і дихнув в обличчя страшенним, повним бактерій подихом, повідомляючи, що надійшла моя черга бути на посту. Сонце стояло високо в небі, і в горлі було сухо. У свій бінокль вдалині я бачив Меконг, коричневий ремінь на зеленому торсі землі. Бачив знаки оклику і питання, що на небі малював дим з ферм та цегелень. Бачив голоногих фермерів, що брели за своїми буйволами, які занурювали копита у брудну воду рисових плантацій. Бачив сільські дороги та шляхи, повні машин — на відстані здавалося, що вони рухалися повільно, наче черепахи з артритом. Бачив крихкий піщаник руїн стародавнього храму, зведеного колись уже занепалою расою, якою правила коронована голова забутого тирана, чиї