Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

лише одного коротенького концерту щовечора. Вона була дуже рада з того, що містер Армстронг звільнив її з полону. На цьому закінчуються всі таємниці та пригоди. Повернімося тепер до питання про протоплазму.

Джон Армстронг і мадемуазель Жиро їхали стежкою серед гірських вершин, пройняті їхнім урочистим спокоєм. На лоні природи навіть той, хто зовсім забув про свою спорідненість із нею, з новою силою відчуває цей живий зв'язок. Серед гігантських масивів, утворених давніми геологічними переворотами, серед грандіозних просторів і безмірних далей усе мізерне випадає з душі людини, як випадає з розчину осад під дією хімічного реагенту. Мандрівники рухалися повільно й поважно, немов перебували у храмі. Їхні серця, як і гірські вершини, спрямовувалися до неба. їхні душі сповнювалися величчю й миром.

Армстронгу жінка, що їхала поряд із ним, здавалася майже святинею. Ореол мучеництва, який ще оточував її, надавав їй величавої гідності і перетворював її жіночу чарівність на іншу, більш піднесену красу. У ці перші часи спільної подорожі Армстронг відчував до своєї супутниці почуття, в якому земна любов поєднувалася з поклонінням перед богинею, що зійшла з небес.

Жодного ще разу після звільнення не торкалася її вуст усмішка. Вона все ще носила мантію з леопардових шкур, бо в горах було прохолодно. У цьому вбранні вона здавалася принцесою, повелителькою цих диких і грізних висот. Дух її був у злагоді з духом гірського краю. Її погляд постійно звертався до темних круч, голубих ущелин, увінчаних снігами вершин і виражав такий урочистий смуток, яким віяло від них. Часом вона заспівувала Те Deum або Miserere[320], які неначе відображали саму душу гір і робили рух каравану подібним до богослужбового ходу серед колон собору. Звільнена полонянка рідко промовляла слово, мовби вчилася мовчання у навколишньої природи. Армстронг дивився на неї, як на ангела. Він вважав би блюзнірством залицятися до неї, як до звичайної жінки.

Спускаючись поволі, вони на третій день опинилися в tierra templada[321] — на невисоких плато в передгір'ях. Гори відступили, але ще височіли вдалині, здіймаючи в небо свої грізні голови. Тут уже було видно сліди людини. На розчищених у лісі галявинах біліли будиночки посеред кавових плантацій. На дорозі траплялися стрічні вершники та в'ючні мули. На схилах паслися стада. У придорожньому селі великоокі ninos[322] вітали караван пронизливими криками.

Мадемуазель Жиро скинула свою мантію з леопардових шкур. Це вбрання, що так гармонувало з духом високогір'я, тут уже здавалося дещо недоречним. І Армстронгу здалося, що разом із цим одягом мадемуазель Жиро скинула й частинку поважності й гідності, яка відрізняла раніше її поведінку. Чим більш населеною ставала місцевість, чим частіше траплялися ознаки цивілізації, що нагадували про життєві зручності та затишок, тим більше відчувалася ця зміна в супутниці Армстронга. Він із радістю помічав, що принцеса і священнослужителька перетворюється на просту жінку — звичайну, земну, але не менш привабливу. Слабкий рум'янець заграв на її мармурових щоках. Під леопардовою мантією була звичайна сукня, і мадемуазель Жиро стала поправляти її з дбайливістю, яка доводила, що чоловічі погляди їй не байдужі. Вона пригладила свої розкидані по плечах кучері. В її очах замерехтів вогник інтересу до світу та його справ, що не смів дотепер розгорітися у холодному повітрі аскетичних гірських вершин. Божество відтавало — і серце Армстронга забилося сильніше. Так б'ється серце у дослідника Арктики, коли він уперше бачить зелені поля та бистрі води. Опинившись на менш високому рівні суходолу й життя, мандрівники піддалися його таємничому, невловимому впливу. Їх уже не обступали суворі скелі; повітря, яким вони дихали, не було вже розрідженим повітрям гірських висот. Вони відчували на своєму обличчі дихання фруктових садів, достиглих нив і теплого житла — добрий запах диму й вологої землі, — усе, чим намагається втішити себе людина, відмежовуючись від мертвого праху, з якого вона виникла. Серед снігових вершин мадемуазель Жиро сама пройнялася їхньою замкнутістю й мовчазністю. А тепер — невже це була та сама жінка? Тремтлива, сповнена життя та пристрасті, щаслива від усвідомлення своєї вроди, жіночна до кінчиків пальців! Спостерігаючи цю метаморфозу[323], Армстронг відчував, як в душу його закрадається смутне побоювання. Йому хотілося залишитися тут, не пускати далі цю жінку-хамелеона. Тут були та висота і ті умови, за яких виявлялося все краще в її натурі. Він боявся спускатися нижче, на ті рівні, де природа остаточно підкорена людиною. Яких ще змін зазнає дух його коханої у тій штучній зоні, куди вони їдуть?

Нарешті з невеликого плато вони побачили блискучу смужку моря по краю зелених низин. У мадемуазель Жиро вихопилося легке радісне зітхання.

— Ах, подивіться, містере Армстронгу! Море! Яка краса! Мені так набридли гори! — Вона з огидою пересмикнула плечиком. — І ці жахливі індіанці! Подумайте, як я настраждалась! Щоправда, здійснилася моя мрія — бути зіркою сцени, але навряд чи все-таки я відновила б цей ангажемент. Я така вдячна вам за те, що ви мене врятували. Скажіть, містере Армстронгу, — тільки чесно! — я, мабуть, Бог знає на кого схожа? Адже я цілу вічність не дивилась у дзеркало.

Армстронг дав їй ту відповідь, яку підказував йому настрій, що змінився. Він навіть зважився ніжно потиснути її руку, що спиралася на луку сідла. Луїс їхав на чолі каравану і нічого не бачив. Мадемуазель Жиро дозволила руці Армстронга залишитися там, куди він її поклав, і відповіла йому усмішкою та поглядом, далеким від будь-якої соромливості.

На заході сонця мандрівники остаточно зійшли до рівня моря й опинилися на дорозі, яка йшла до Макуто під захистом пальм та лимонних дерев, серед яскравої зелені, кіноварі та вохри tierra caliente[324]. Вони в'їхали в місто і побачили ланцюжки безтурботних купальщиків, що пустували серед пінних валів прибою. Гори залишилися далеко-далеко позаду.

Очі мадемуазель Жиро іскрилися такою веселістю, яка, звичайно, була немислима для неї в ті дні, коли її охороняли дуеньї[325] у снігових чіпцях. Але тепер до неї промовляли інші духи — німфи апельсинових гаїв, наяди бурхливого прибою, бісики, породжені музикою, ароматом квітів, яскравими барвами землі і вкрадливим шепотом людських голосів. Раптом вона дзвінко розсміялась — мабуть, їй спало на думку щось смішне.

— Ну і сенсація ж буде! — вигукнула вона, звертаючись до Армстронга. — Шкода, що в мене тепер немає ангажементу! А то яку рекламу можна було б зготувати! «Знаменита співачка в полоні у диких індіанців, скорених чарами її солов'їного голосу!» Ну та нічого, я в усякому разі не залишилась у програші. Тисячі дві