Читати книгу - "Сон кельта"

в Англії запеклий патріотично-шовіністичний протест, і не тільки серед консерваторів, а й серед широких ліберальних та прогресивних кіл, включно з робітничими синдикатами та цехами ремісників. У самій Ірландії перспектива того, що острів може здобути адміністративну автономію, спричинила палкі протести серед юніоністів Ольстеру. Вибухнули заколоти, формувалося військо добровольців, у народі збирали гроші на закупівлю зброї, і десятки тисяч людей підписали Пакт, у якому ірландці Півночі сповіщали, що не приймуть Гоум-Рул, якщо він буде проголошений, і що захищатимуть перебування Ірландії у складі імперії своєю зброєю і своїми життями. За таких обставин, думав Роджер, прихильники повної незалежності Ірландії повинні шукати союзу з Німеччиною. Вороги наших ворогів — це наші друзі, а Німеччина була найочевиднішою суперницею Великої Британії. У випадку війни поразка Великої Британії відкрила б унікальну можливість для Ірландії здобути незалежність. У ті дні Роджер багато разів повторював давнє прислів’я націоналістів: «Невдачі Англії — радість для Ірландії».

Але тоді як він прийшов до цих політичних висновків, якими ділився лише з друзями-націоналістами під час своїх подорожей по Ірландії або в Лондоні, в домі Аліси Стопфорд Ґрін, саме Англія поставилася до нього з любов’ю й захватом за його діяння. Думаючи про це, він почував себе ніяково.

Протягом усього цього часу, попри розпачливі зусилля Перуанської Амазонської компанії, щоб уникнути її, з кожним днем ставало все очевиднішим, що фірма Хуліо Арани перебувала під великою загрозою. Її низький престиж став ще нижчим унаслідок скандалу, який вибухнув, коли Горас Тсорогуд, журналіст газети «Морнінґ Лідер», який перебував у центральних конторах Сіті, намагаючись узяти інтерв’ю в директорів компаній, одержав від одного з них, сеньйора Абеля Ларко, близького родича Хуліо Арани, конверт із грішми.

Журналіст поцікавився, що означає цей подарунок. Ларко відповів йому, що Компанія завжди була щедрою до своїх друзів. Обурений репортер повернув гроші, якими намагалися його підкупити, повідомив про те, що сталося, у своїй газеті, й Перуанській Амазонській компанії довелося публічно просити пробачення, пояснюючи, що виникло непорозуміння й що працівників Компанії, відповідальних за підкуп, буде звільнено зі служби.

Акції фірми Хуліо Арани стали падати в ціні на Лондонській біржі. І хоч це почасти пояснювалося конкуренцією, яку тепер складали амазонському каучукові нові поставки каучуку, що надходили з британських колоній Азії — Сінгапуру, Малайзії, Яви, Суматри й Цейлону, — який вирощували там із сіянців, що їх вивіз із Амазонії, здійснивши блискучу операцію контрабанди, англійський учений й авантюрист Генрі Александер Вікгем, головна причина краху Перуанської Амазонської компанії полягала в тому, що вона здобула дуже погану славу в громадській опінії та в колах фінансистів унаслідок публікації «Синьої книги». Банк Ллойда скоротив їй кредит. У всій Європі та в Сполучених Штатах Америки багато банків наслідували його приклад. Бойкот каучуку Перуанської Амазонської компанії, до якого закликало Товариство боротьби з рабством та інші організації, позбавив Компанію багатьох клієнтів і компаньйонів.

Смертельного удару імперії Хуліо Арани було завдано, коли в палаті громад 14 березня 1912 року було створено спеціальний комітет, який мав розслідувати відповідальність Перуанської Амазонської компанії за жахливі злочини, вчинені в Путумайо. Утворений із п’ятнадцяти членів, очолений престижним парламентарієм Чарлзом Робертсом, комітет засідав п’ятнадцять місяців. На тридцяти шести сесіях були допитані двадцять сім свідків на відкритих засіданнях, де було повно журналістів, політиків, членів світських і релігійних товариств, серед яких було й Товариство боротьби з рабством і його президент Джон Гарріс. Газети та журнали щедро інформували громадськість про засідання комітету й друкували численні статті, карикатури, плітки та анекдоти, коментуючи їх.

Найжаданішим свідком, чия присутність приваблювала найбільше народу, був сер Роджер Кейсмент. Він виступав перед комісією 13 листопада й 11 грудня 1912 року. Він із великою точністю й тверезим поглядом на речі розповідав про все, що бачив на власні очі на каучукових плантаціях: про «кобили», великі інструменти тортур, що були на кожній зі станцій, людські спини, змережані шрамами від шмагання, канчуки й рушниці «вінчестер», які носили із собою десятники, про «хлопців» та «розумників», яким було доручено підтримувати «порядок», а також нападати на племена під час «набігів», про режим рабської залежності, нелюдської експлуатації й голоду, який мусили терпіти аборигени. Потім він скорочено переказав розповіді барбадосців, чия правдивість, зазначив він, гарантована тим фактом, що майже всі вони визнали себе авторами тортур і вбивств. На прохання членів комісії він пояснив суть макіавеллівської системи, що панувала на плантаціях каучуку: начальники станцій одержували не платню, а певний відсоток від зібраного каучуку, що спонукало їх вимагати більше й більше від збирачів, щоб збільшити свої прибутки.

Коли Роджер виступив перед парламентаріями вдруге, він запропонував їм спектакль. Перед здивованими поглядами він почав діставати з великої сумки, яку принесли два швейцари, всілякі речі, які він придбав на складах Перуанської Амазонської компанії в Путумайо. Він показав, як здійснювалося постачання індіанських чорноробів, яким, щоб вони завжди залишалися її боржниками, Компанія продавала усе в кредит і в кілька разів дорожче, аніж ці речі коштували в Лондоні, — серед них були знаряддя для праці, для домашнього вжитку й усілякі брязкальця для прикрас. Він показав стару рушницю з однією цівкою, яка коштувала в «Чоррері» 45 шилінгів. Щоб заплатити цю суму, індіанець-вітото або індіанець-бора мусив працювати два роки, якщо йому платили так, як платили підмітальникові вулиць в Іквітосі. Роджер показав парламентаріям сорочки з грубої тканини, полотняні штани, кольорові намистинки, ящички з порохом, паси з волокон американської агави, гасові лампи, сомбреро з грубої соломи, мазь від москітних укусів, називаючи ціни, за якими ці товари продавалися там і продаються в Англії. Очі в парламентаріїв палахкотіли від обурення й жаху. Атмосфера стала ще гнітючішою, коли сер Роджер став показувати Чарлзові Робертсу та іншим членам комісії десятки світлин, які він сам сфотографував в «Ель Енканто», в «Чоррері» та на інших станціях Путумайо: вони побачили на них спини та сідниці, позначені «тавром Арани», шрамами та відкритими ранами, погризені хижаками й обкльовані птахами трупи, що гнили у високій траві, неймовірно худих чоловіків, жінок і дітей, які попри свою скелетну худорбу несли на головах великі «ковбаси» затверділого каучуку, роздуті від паразитів животики щойно народжених немовлят, що мали ось-ось померти. Фотографії були незаперечним свідченням тих умов, у яких жили люди, майже не маючи чого їсти, і з яких знущалися мерзотники, чиєю єдиною метою в житті було здобути якомога більше каучуку, хоч би заради цього цілі народи вимерли від голоду та знущань.

Патетичним аспектом сесій був допит британських директорів Перуанської Амазонської компанії, під час