Читати книгу - "Відродження"

(тут посилання на Дена Брауна) на зламі 20-го століття спалили всі примірники «De Vermis Mysteriis», лишилося хіба що шість-сім. (До речі, Папине воїнство тепер відмовляється визнавати, що така книга взагалі колись існувала.) Інші щезли з поля зору. Припускають, що їх або знищили, або вони опинилися в приватних колекціях.

Джеймі, всі ті заборонені книги так чи інакше пов’язані з СИЛОЮ та тим, як нею заволодіти, поєднуючи алхімію (яку ми нині звемо «наукою»), математику і деякі паскудні окультні ритуали. Усе це, напевно, дурня собача, але мені стало трохи моторошно — ти розказував, що Джейкобз присвятив життя вивченню електричних феноменів, і якщо зважати на його успіхи у зціленні, то припускаю, що він міг оволодіти силою, яка сама собою доволі крута. І згадалося мені одне давнє прислів’я: «Ухопив тигра за хвіст, то тепер міцно тримай». Ось тобі ще пожива для роздумів.

По-перше. До середини сімнадцятого століття католиків, яких зловили на тому, що вони вивчали potestas magnum universum (ту силу, що заряджає Всесвіт), відлучали від церкви.

По-друге. Як стверджує Вікіпедія (хоча, мушу зазначити, без посилань на першоджерела), той двовірш, який ми пам’ятаємо з вигаданого Лавкрафтом «Некрономікона», автор поцупив з примірника «De Vermis», до якого мав доступ (але, ясна річ, володіти цією книгою Лавкрафт не міг, надто бідний він був, щоб придбати такий раритет). Ось цей двовірш: «Не мертве те, що може вічно спати, / А по мільярдах літ і смерть здолати». Мені від цього так страшно стало, що потім кошмари снилися. Я не жартую.

Іноді ти називав Чарльза Деніела Джейкобза своїм давнім «п’ятим персонажем». Джеймі, я дуже сподіваюся, що ти більше ніколи з ним не побачишся. Колись давно я могла б з усього цього посміятися, але колись давно я й чудесні зцілення на релігійних сеансах вважала повною туфтою.

Подзвони мені як-небудь. Дай знати, що все-що-пов’язано-з-Джейкобзом для тебе лишилося в минулому.

З любов’ю, як завжди,

Брі

Цього листа я надрукував на принтері й перечитав двічі. Потім погуглив «De Vermis Mysteriis» і знайшов усе, про що розказувала мені Брі у своєму імейлі, і ще одне, про що вона не згадувала. У блозі, присвяченому антикварним книгам, під заголовком «Темні фоліанти чаріфф & заклять», хтось назвав заборонений ґримуар Людвіґа Пріна «найнебезпечнішою книгою всіх часів».

* * * * *

Спустившись надвір, я пройшовся кварталом і купив пачку сигарет — вперше з часів навчання в університеті та мого нетривалого загравання з тютюном. У будинку курити заборонено, тож я сів на сходи ґанку й запалив сигарету. Перша затяжка вийшла з кашлем, одразу попливла голова, і я подумав: «Ці штуки могли вбити Астрід, якби не втрутився Чарлі».

Так. Чарлі та його чудесні зцілення. Чарлі, котрий тримав тигра за хвіст і не бажав відпускати.

«Щось сталося, — сказала мені Астрід уві сні, з посмішкою, в якій не було ні сліду колишньої привабливості. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».

А згодом, коли Джейкобз прострелив їй голову своєю таємною електрикою: «У стіні — двері. Вони заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає». А коли Джейкобз спитав, про кого Астрід говорить: «Не та, що тобі потрібна».

«Я можу й порушити обіцянку, — міркував я, викидаючи недопалок. — Не вперше буде».

Правда. Однак не цього разу. Не цю обіцянку.

Я пішов усередину. Зім’явши на ходу пачку сигарет, викинув їх у смітник біля поштових скриньок. Нагорі я набрав номер мобільного Брі, приготувався записати повідомлення, проте вона відповіла. Я подякував їй за листа і запевнив, що не маю більше жодного наміру зустрічатися з Чарльзом Джейкобзом. Збрехати мені вдалося без тіні сорому чи сумніву. Чоловік Брі мав рацію — їй слід було облишити все-що-пов’язано-з-Джейкобзом. А коли настане час повертатися в Мен і виконувати обіцяне, я з тієї ж причини збрешу Г’ю Єйтсу.

Колись давно двоє підлітків покохали одне одного, та так сильно, як це властиво лише підліткам. Через кілька років вони кохалися в напіврозваленій хижі під гуркіт грому й спалахи блискавок — усе в дусі Вікторії Голт[155]. Минув час, і Чарльз Джейкобз порятував їх обох від розплати життям за згубні звички. Я був у подвійному боргу перед ним. Певен, що ви це розумієте, і міг би нічого більше не казати, однак це б означало погрішити проти значно більшої правди: мені не давала спокою цікавість. Бачить Бог, мені хотілося подивитись, як він підніме кришку скриньки Пандори й зазирне всередину.

* * * * *

— Тобто це в тебе не такий калічний спосіб повідомити, що ти йдеш на пенсію? — Г’ю намагався перевести все на жарт, але в очах у нього я бачив непідробну тривогу.

— Та ну, ні. Просто хочу у відпустку на пару місяців. А може, й усього на шість тижнів, якщо нудно стане. Треба трохи поспілкуватися з рідними в Мені, поки ще є така можливість. Я не молодшаю.

Я не мав ні найменшого наміру наближатися до своєї рідні в Мені. Вони й без того перебували занадто близько до Козячої гори.

— Ти ще малий, — понуро мовив Г’ю. — От настане осінь, і я відзначу рік втрати всіх тромбонів, які крокували на чолі великого параду. Досить уже й того, що Мукі злиняв. Ще ти підеш назавжди, і доведеться мені цю шарагу закривати.

І він тяжко зітхнув.

— Треба було мені заводити дітей. Було б кому передати справи, коли піду на пенсію. Але хіба таке буває? Дуже рідко. Частіше, коли ти їм кажеш: «Сподіваюся, ви візьмете на себе віжки сімейного бізнесу», — вони тобі відповідають: «Соррі, тату, ми з тим укурком, якого ти ненавидів, коли ми тусувалися разом у старших класах, їдемо в Каліфорнію і будемо там клепати дошки для серфінгу з вбудованим вай-фаєм».

— А тепер, коли ти виговорився…

— Так, так, авжеж, вертайся до свого коріння. Пограйся з маленькою небогою в ладки-ладусі, поможи брату відновити старезний автомобіль. Ти ж знаєш, як у нас тут влітку.

Авжеж, я знав: бізнес ішов препаскудно. Улітку навіть у найгівняніших гуртів була повна зайнятість, а коли вони грають живу музику в барах і на чотирьох дюжинах літніх фестів у Колорадо та Юті, то їм нема коли купувати собі час на студіях звукозапису.

— Джордж Деймон точно буде, — запевнив я. — Він влаштував собі гучне повернення з пенсії.

— Ага, — кивнув Г’ю. — Єдиний чувак на все Колорадо, у якого «Я бачитиму тебе»[156] звучить як «Боже, благослови Америку».

— А може, навіть у цілому світі. Г’ю,