Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?
— Ні, — каже Петро, — не знаходив.
— Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!
— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка несповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!
— А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку!
Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:
— Знайшов твій чоловік гроші?
— Знайшов, — каже, — паночку, знайшов!
— А що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?
— Та що, — каже той, — вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?
— А коли се було? — питається економ.
— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
— Що ще далі скажеш? — питається Петро.
— Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
— Ото слухайте, пане, — каже Петро, — чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.
— Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…
— А чого мене водили по селу? — питається економ.
— Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаетесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…
Як скрикне ж економ:
— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!
Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.
Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.
От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
— Так ти, — каже, — мене підвів!
— Хвесько, жінко моя люба, — каже Петро, — не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.
Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.
Як бабуся болотяника перехитрувала
Жила колись давно стара-престара бабуся сама в хаті коло лісу. Вже їй годів, мабуть, сто було чи, може, й більш… А за тим лісом болото, а в тому болоті жив болотяник, що вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого од нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може.
Ото дізнався болотяник, що бабуся за лісом сама живе, перекинувсь на діда, приходить до неї й каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.
— Ну, що ж, — каже бабуся, — як ти добрий чоловік, приставай: будемо жити вдвох.
І пустила його в хату.
Пожили вдвох зиму, діждали весни. Бабуся й каже:
— Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.
— Тільки ти, — каже дід, — поміркуй своєю головою… що тобі краще, те й будемо садити…
А сам думає: «Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я ж тебе перехитрю!»
— У мене городу чимало, — міркує бабуся. — Наймемо чоловіка — нехай виоре, та посадимо городину: буде нам на пожиток.
Найняли чоловіка, виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:
— Знаєш, діду… Ми ж хоч разом живемо, а їмо різно… Давай так поділимося: як уродить на городі — хай буде моє те, що в землі, а твоє — що зверху.
— Добре, — каже дід. — Хай буде.
Картопля росте, вони полють. Уродили бульби завбільшки з кулаки.
Бабуся собі в яму сипле, а дідові бадилля на купу скидає. Стали їсти. Вкусив дід бадилину та й каже:
— Ану, дай покуштувать — чи твоє смачніше, чи моє.
А бабуся сміється:
— Е, ні, дідусику, їж, що тобі вродило!
Прожили зиму, знову весни діждали.
— А що будемо сіяти? — пита дід. — Мені мої харчі вже увірилися.
— Коли так, — міркує бабуся, — насіймо маку.
— Еге, еге! — радіє дід. — Тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє — що зверху!
— Про мене, — каже бабуся, — хай мої будуть самі вершечки.
Уродив мак. Голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.
— Тепереньки, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров'я.
Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.
— Дай, бабо, покуштувати, чи твоє смачніше, чи моє!
А бабуся сміється:
— Як же я тобі дам, коли мачинка маленька, а в тебе ротище здоровенний?
Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся — мак.
На третю весну вона питається:
— Чи будемо сіяти, чи, може, годі?
Тут болотяник як закричить:
— Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!
— То ти, може, й жити в мене не хочеш?
— Ні, не хочу!
— А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч одненької пісні на згадку!
Став він співати:
«Ой, жив собі болотяник-небога, та не мав він прихилитись до кого. То знайшов собі бабусю старую… Оцю вже, каже, я перехитрую!
А бабуся була хитріша: так його нагодувала, що він ледве дише. Бадиляччя й цурпалки давала: отак того болотяника вшанувала!
Зрозуміла, бабусенько, моє слово? Залишайся жива та здорова!»
— А добре, — питає, — я тобі заспівав?
— Добре, — каже.
— Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та й розпрощаймося!
— Е, ні! — бабуся йому. — Я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді й заспіваю!
Перекинувсь болотяник на коня й поніс її в ліс, між терни та глоди. А бабуся вхопилася за гриву й співає: «Трайда-райда! Трайда-райда!»
Уже болотяника колючки пошмугляли, уже на ньому й шерсті мало, а вона все співає.
Став болотяник проситися:
— Може, годі, бабусенько? Може, все?
— Е, ні, — каже, — не все. Ще й половини не проспівала.
— Ой, бабусю, голубонько, пусти хоч з душею! Не треба мені твоїх пісень!
— Еге, — каже, — я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!
Аж заплакав болотяник.
— Дам, — каже, — торбу грошей, тільки відпусти живого!
Забіг у болото, копнув ногою під купиною, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й поніс бабусю до хати.
Як злізла на порозі — кинув їй торбу:
— Тепер знатиму, хто хитріший,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.
