Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Бруно на цілі століття. Я не відчувала вже нічого, зникло все піднесення, в якому я зоставалася майже чотири роки».

Так у січні 1937 року відбувся ґвалтовний, хоча й випереджений численними знаменнями розриву, епілог зв'язку між Юною і Бруно. Критичною точкою останньої розлуки, втім, була зовсім інша, ніж та, якій Шелінська ще через кількадесят років рішуче надавала ранг істини, приховуючи справжній перебіг подій. Перебіг цей, попри зусилля його дійових осіб, не залишився, втім, не поміченим іще тоді.

Колишня дрогобичанка Реґіна Зільбернер у свої книжечці Клаптики спогадів — матеріали до зовнішньої біографії Бруно Шульца [Strzępy wspomnień — przyczynek do biografii zewnętrznej Brunona Schulza] (Лондон, 1984) пише: «Через певний час я виїхала з Варшави; пізніше до мене дійшли якісь дивні поголоски про спробу самогубства нареченої Шульца». Авторка не намагається дослідити вірогідність цих чуток, зрештою, тамованих зацікавленими особами. Сам Шульц на запитання, поставлене йому довіреною приятелькою Романою Гальперн у листі, відповідає (30.IV.1937):

«Якщо Ви знаєте про оте [курсив Є.Ф.], то, певно, Вам відомо, що між мною та Юною стосунки розірвані, чи, принаймні (як втішаю себе ілюзією) на неокреслений термін призупинені. Дуже мені її шкода, не знаю, що вона поробляє після таких тяжких випробувань, на листи не відповідає. Шкода мені нас обох і всього нашого минулого, приреченого на знищення».

Шелінська, заперечуючи повідомлення Зільбернер, спростовуючи «безпідставну плітку», не лише діяла в обороні власної гідності, ба навіть гордості. Вона з певністю не хотіла стати героїнею роману, який легко могли звести до тривіальності аматори трагедій «закривавлених сердець».

Невдовзі після новорічних свят 1937 року вона вжила багато снотворних таблеток — у дозі, яка гарантує «успіх» самогубства. Проте, мало не в останню мить перед вічним сном завагалася і дзвінком викликала допомогу. Після виходу зі шпиталю Юна покинула Варшаву й роботу, розсталася з нажаханим Бруно і повернулася до батьків у Янів[138]. На згадку про розірваний зв'язок залишилася дещо запізніла присвята в томі Санаторію Під Клепсидрою, видрукувана на авантитулі книжки, опублікованої через кілька місяців: «Юзефині Шелінській», і яку в деяких післявоєнних виданнях заміняли на так само нікому не відому «Юзефу».

На певний час усе в Шульцовому житті захиталося, він сам відчув себе на мить розгубленим, хоча біль, якого він зазнав, несподіванка, яка його заскочила, не були життєвою катастрофою; вже невдовзі він обмірковував не тільки мінуси, а й плюси нової ситуації; не лише світлі, а й темні боки зв'язку з Юною — іноді винятково ті останні, як, скажімо, в листі до Зенона Вашневського за 2 червня 1937 року:

«Я тільки-но остаточно порвав із нареченою. Моє знайомство з нею було смугою страждань і важких хвилин. Врешті, я відчуваю як полегшу те, що вона порвала зі мною остаточно».

Ці слова були сказані через півроку після драми; раніше він реагував і оцінював інакше. Його любов до мистецтва, до мистецької творчості, яка вимагала винятковості, перемогла; в його творчому еготизмі тільки за мистецтвом могло бути останнє слово — інші кохання не мали права з ним конкурувати. А прецінь, коли дещо раніше, під час залагоджування дошлюбних формальностей, він писав у листі до Романи Гальперн про те, що його пов'язує з Юною, які міцні й важливі ці узи, — він був пронизливо щирим, він казав глибоку правду:

«Вона, моя наречена, є моєю долею в житті, завдяки їй я є людиною, а не тільки лемуром і домовиком. Вона мене більше кохає, ніж я її, але я її більше потребую для життя. Вона мене врятувала своїм коханням, уже майже занапащеного й запропащеного задля нелюдських країн, безплідних Гадесів фантазії. Вона мене повернула життю й щоденності. То найближча мені людина на Землі» (19.ІХ.1936).

Коли Романа намагалася розчарувати його у нареченій, чи радше знеохотити до інституту подружжя, він намагався відкидати її докази, нейтралізуючи побоювання предметною аргументацією, увінчаною зненацька таким ось дружнім зізнанням:

«Врешті, то найближча мені й дорога особа, для якої я значу дуже багато — чи це не велика річ — значити для когось усе?»

Незабаром, восени 1936 року, він зізнається тій самій адресатці, полемізуючи з її вмовляннями та пересторогами:

«…таким палким коханням не обдарувала мене ще жодна жінка, і, мабуть, я не зустріну вже в житті вдруге істоти, настільки переповненої мною».

Знаменно, що Шульц аргументує саме так, що вартість свого зв'язку з нареченою він міряє винятково її відданістю, палкістю її почуттів, що не намагається — всупереч правді — переконувати про щось більше зі свого боку, ніж готовність піддатися цим сприятливим і життєво помічним емоціям. На вірній службі музам він потребує саме такої, не потребуючої взаємності опори…

Бруно Шульц на східцях свого дому в Дрогобичі. На звороті фото — запитання до нареченої: «Чи не пришлеш мені навзаєм Твоє?»

Коли до нього звернулися у справі перекладу Процесу Франца Кафки, він, не довго думаючи, вирішив — не відмовляючись від означення перекладу своїм прізвищем, довірити роботу Юні, аби бодай у такій формі дати їй доказ вдячності. Після здійсненого ним редагування польської версії твору, книжка з'явилася з його післямовою та прізвищем як перекладача; цього вимагав видавець, якого не втаємничили у залаштункові перипетії авторства перекладу.

Юзефина Шелінська не знаходила роботи на міру її амбіцій, знань, умінь. Кафка був єдиною несподіванкою на шляху, сповненому забарної учительської, а відтак бібліотекарської праці. Але й ця несподіванка не могла стати прецедентом: її перекладацька праця залишилася прихованою, анонімною, а Процес, який охоче перевидавали після війни у тому ж перекладі, надалі приписуваному на титульній сторінці Шульцові, підтримує первісний камуфляж; сама Шелінська не хотіла його демаскувати; врешті, вона не змогла б цього вчинити без виходу з підпілля. Прецінь до кінця життя вона ховалася не тільки у метафоричному сенсі цього поняття.

Ті ж східці в 1965 р. (тепер їх уже немає)

За кілька місяців перед розставанням, обстоюючи все ще життя удвох, Шульц написав: «Юна дуже любить мою творчість, кожна нова моя річ її незмірно тішить». Це правда: все, що було його радістю, сповненням, успіхом, ощасливлювало її, — то була функція її великого чуттєвого ангажування, покликаного наче замінити взаємність, вистачити для двох, огорнути його всього.

На підставі наших особистих контактів, головним стимулом і темою яких був Шульц, я мав змогу констатувати явище, сказати б, парадоксальне: початком