Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

і безпосередньою причиною знайомства двох дрогобицьких учителів був портрет, а отже пластична творчість, то й із мистецькою ієрархією творів Шульца в очах Юни було так само. Почесне місце в діапазоні її захоплень і оцінок посідало його малярство, рисунок, графіка, — а не письменство, яке, мабуть, не знаходило в її сприйнятті належного шедеврам резонансу. Ні, вона не легковажила його прозою, високо її цінувала, але генія шукала насамперед, якщо не винятково, поза нею, у пластичних працях Бруно Шульца.

Гадаю, що, може, не без зв'язку із саме такою ієрархією вартостей, Шелінська не врятувала жодного писаного слова Шульца, натомість їй вдалося зберегти і пастельні портрети, і графічні роботи cliché-verre, і рисунки олівцем, і тушшю та пером — іноді значного формату, що аж ніяк не полегшувало їх переміщення та переховування. Правда й те, що листи Шульца до неї — двісті творів епістолярного мистецтва, — вона намагалася забезпечити від знищення на місці, на горищі батьківського будинку в Янові неподалік від Львова, в закамарку за кроквами даху. Їх, звісно, ніхто там не знайшов, вони згоріли разом із усім батьківським домом Юни, осиротілим іще раніше через загибель її батьків, яких хрещення не очистило від смертного гріха: бути євреями. Пожежа, вже після того, як погасли всі воєнні згарища, спалахнула під час атаки групи українських партизанів на місцеві органи совєцької влади. Безглуздя, піднесене до апогею! Знаючи вагу, яку Шульц надавав епістолографії, та особливий емоційний зв'язок, який лучив його з адресаткою цих обернених у попіл листів, насмілюся стверджувати, що вони були шедеврами, а їхня втрата є незмірною, мабуть, не меншою, ніж загибель ненадрукованого роману Месія.

Про ці — й не лише про них — листи Шелінська писала мені: «Він висловлювався в них […], трактуючи їх як приправу, певний маргінальний жанр своєї творчості. Часто, навіть переважно, він писав чернетки. Навіть мені».

Те все, що Юзефина Шелінська промовчала про себе у розмовах зі мною і листах до мене, поглинула б, мабуть, вічна тиша, якби не біографічні відомості, які наприкінці її життя і після її смерті вдалося зібрати Александрі Бейович, а відтак опублікувати у формі есею Розірвані заручини з панною Ю. у збірнику праць, виданому у Ґдині у 1993 році під назвою Театр пам'яті Бруно Шульца [Teatr pamięci Brunona Schulza]. З нього я запозичив деякі точки життєпису.

Вона народилася в Бережанах 5 січня 1905 року. Її батьки переселилися разом із дітьми — двома синами й дочкою — до Янова під Львовом, де мешкали аж до трагічного кінця життя і де батько провадив до війни адвокатську канцелярію. Юзефина, закінчивши гімназію ім. королеви Ядвіґи у Львові, вступила до університету Яна Казимира[139], де в 1929 році здобула титул доктора філософії в галузі полоністики та історії мистецтва як додаткового предмету, а через три роки склала іспит, який дозволяв їй працювати вчителькою в середніх школах. Після піврічної роботи в чоловічій гімназії в Ярославі в 1930 році, вона до 1934 року викладала в приватній жіночій учительській гімназії в Дрогобичі, місті, де їй судилося зустріти єдине кохання свого життя.

Роки німецької окупації вона провела, безперервно рятуючись втечею, у Варшаві, працюючи вихователькою в бурсах Головної опікувальної ради для виселених із Райху до т. зв. Генеральної губернії, а також, спорадично, вчителькою на конспіративних курсах середніх шкіл.

Як вона мені одного разу розповідала, сягаючи, попри свою нехіть, до воєнних спогадів, одного окупаційного дня їй спала на думку ідея відвідати Тадеуша Брезу, доброго довоєнного знайомого і приятеля Бруно Шульца. Її начебто спіткали паніка і неприхована нехіть, які практично вимели її за негостинні пороги. Брези, напевно, страшенно боялися її недовгої присутності, як і вона — їхнього страху. Чи й справді так було? Аж так? До війни Шульц писав Брезі: «Якийсь час тому Ви зустрілися з Юною, як вона мені писала, але пізніше ці зустрічі, дуже милі для Юни, якось припинилися, — мабуть, з її вини. Вона сповнена іпохондрії та неслушних побоювань». Ніколи вже після того окупаційного візиту вона не відгукнулася до Брезів. А ті були впевнені, в чому я через багато років після війни мав нагоду переконатися, що вона не пережила окупації.

Іще під час повстання у Варшаві в 1944 році Шелінська опинилася в Закладі для сліпих у Лясках, де місцеві черниці прийняли її на підсобні роботи, переважно на кухні, за дах над головою і харчі. Там вона перетнулася з майбутнім кардиналом Вишинським[140], із тих часів у неї був хрестик, з яким вона — переконана атеїстка — не розлучалася впродовж усього життя. Після війни, в 1945 році, Шелінська зголосилася до Кураторії шкільного округу та почала працювати вчителькою в Ґданську та Оліві, а через сім років — у Центральній бібліотеці ґданської Вищої педагогічної школи. Там, дуже високо цінована за фаховість, за значну й видатну роль в організації цього осередку, за вагому участь у швидкому його розвитку, вона пропрацювала аж до пенсії. Шелінська пішла на пенсію зі створеної значною мірою завдяки її зусиллям установи в 1973 році. Після вісімнадцяти років самотності, депресії та гнітючих хвороб, які ув'язнювали її в тісному помешканні, вона була похована на ґданському цвинтарі.

Її смерть була наче завчасу випробувана — понад півстоліття тому. Ота перша спроба, у 1937 році, закінчилася невдало, цього разу — після тамтого досвіду — все відбулося згідно з наміром: жменя снотворних таблеток, швидка, шпиталь… Забракло тільки сигналу тривоги, голосу дзвінка, який би не дозволив їй утекти до своєї довічної схованки.

Деякі листи

Пригорща листів Шульца, вміщена в цьому виданні, є дуже скромною добіркою з листування письменника, вибраною з-поміж понад ста з чимось епістолярних текстів. Із урятованих листів, пізніше віднайдених мною, а відтак прокоментованих і підготованих до друку в кількох наступних книжках [Proza — 1964, Księga listów — 1975, 2000 (розширене видання), Listy, fragmenty, wspomnienia o pisarzu — 1984, Okolice Sklepów Cynamonowych — 1986, Z listów odnalezionych — 1992], я передруковую тут лише двадцять чотири листи. Особливо висока літературна вартість чи винятково важливі автобіографічні елементи, які в них містяться, погляди на власну творчість і документація стосунків, які пов'язували автора з видатними колегами по перу або палітрі, чи з утаємниченою повірницею та останнім коханням, — усе це свідчить про неабияке значення цих листовних зізнань і формулювань, які годі недооцінити в контексті всієї письменницької спадщини Шульца, а не лише в його епістолярії.

До Юліана Тувіма

Юліан Тувім (1894-1953) —