Читати книгу - "Черлені щити"

навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам'ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?

Ігореві ж хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривне стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.

Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:

— Ждане! Братику! Ти?

І тут же чоловічий:

— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!

Ігор оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудо-чубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

— Жданчику, братиму мій! Невже це ти? Як же? Звідки?

— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?

Ждан спохмурнів.

— Одна мати дома залишилася… Та Йванова жона Варя з двома дітками… А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а брата Йвана сьогодні не стало… На Каялі… Стрілою в живіт…

Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.

— А-а-а… — квилила вона.

Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!

— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!

Самуїл понизив голос:

— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо… Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його… Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився… І потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!

— За мене назначено високий викуп — п'ятдесят гривень.

— Ого! Ну, та в мене є трохи… Я перебалакаю з Кончаком… А за Ждана?

— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе…

В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемне й прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого — випив дві чаші кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней… Боже, боже, яке нещастя!

Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття…

Славута, Ждан і Янь поснули теж.

Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнівана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.

— Не велено!

— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів…

Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі… А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце… Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!

— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.

— Я Жданова сестра — Настя… Жона хана Туглія… Власне, полонянка… А ти хто?

— А я — Янь… Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала…

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.

Янь узяв Її за руку, повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери…

— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася