Читати книгу - "Празький цвинтар [без ілюстрацій]"

можу довести, що на боці Лессепса були фінансисти-євреї, поміж яких був барон Жак де Райнах (мав прусське прізвище!). Завтрашній номер «La Libre Parole» наробить галасу.

І таки наробив, утягуючи у скандал журналістів, урядових функціонерів та колишніх міністрів. Райнах укоротив собі віку, кількох важливих осіб посадили, Ейфель дивом урятувався, Лессепс відскочив, бо термін давності злочину минув, а Дрюмо, викривши таку аморальність, тріумфував, але найважливіше — тепер він підкріпив свою антиєврейську кампанію реальними фактами.

Кілька вибухівок

Втім, я гадаю, що перш ніж підступитися до Дрюмо, Симоніні, як завжди, у нефі Нотрдамського собору зустрівся з Ебутерном.

— Капітане Симоніні, я вже сто років тому доручив вам утягти Таксиля у кампанію проти масонів, аж до цирку на дроті, розвернутого проти найтривіальніших масонів. Абат Далла Піккола, який посилався на вас і якому я довірив чималенькі кошти, обіцяв, що триматиме все під контролем. Та, гадаю, Таксиль зайшов надто далеко. Однак, оскільки саме ви прислали до мене абата, спробуйте натиснути на нього й на Таксиля.

Тепер Симоніні мусив визнати, що стосовно цього у нього в голові зовсім порожньо: начебто пригадує, що опікуватися Таксилем мав Далла Піккола, та не пам'ятає, щоб давав йому якісь такі доручення. Пригадував лише, що сказав Ебутерну, що подбає про справу. Потім розповів, що наразі цікавиться єврейським питанням і має намір увійти до оточення Дрюмо. Втім, Симоніні неабияк здивувався, зауваживши, наскільки прихильним став Ебутерн до того народу. Хіба ж не торочили йому повсякчас, — спитав себе Симоніні, — про те, що уряд не хоче встрявати в антиєврейські кампанії?

— Все змінюється, капітане, — відповів Ебутерн. — Бачте, аж донедавна євреї були або злидарями, що живуть у гетто, як досі у Римі чи Росії, або грошовитими банкірами, як у нашій країні. Бідні євреї були або лихварями, або лікарями, а ті, хто став фінансово успішним, утримували двір та багатіли, наживаючись на королівських боргах, бо позичали гроші на військові кампанії. Тож така людина завжди перебувала серед сильних світу цього, але ніколи не встрявала у політику. Та й, маючи лише фінансові інтереси, не цікавилася виробництвом. А потім трапилось дещо, що навіть ми пізно втямили. Після Французької революції державам уже потрібно було значно більше грошей, ніж могли дати євреї, тож поступово юдеї перестали бути найбільшими позичкодавцями. Втім, ми наразі зрозуміли, що принаймні тут революція поволі-поволі зробила всіх громадян рівними. І з часом євреї вже були не лише біднотою з гетто й не лише високопоставленими капіталістичними буржуа, але й дрібними міщанами, фахівцями у різних галузях, працівниками держапарату, військовими офіцерами. Ви знаєте, скільки зараз в армії офіцерів-евреїв? Значно більше, ніж ви здатні собі уявити. І це лише у війську: помалу євреї просочилися в анархічні та комуністичні підривні кола. Якщо раніше революціонери були однаково налаштовані проти євреїв та капіталістів, бо юдеї, врешті-решт, завжди були союзниками уряду, який наразі перебував при владі, то сьогодні стає модно бути євреєм-опозиціонером. А хто ж був той Маркс, про якого стільки торочать наші революціонери? Зубожілий міщанин, котрий сидів на шиї у дружини-аристократки. Й не забуваймо, приміром, про те, що в їхніх руках вся вища освіта, починаючи з коледжів і закінчуючи Практичною школою вищих досліджень[293], крім того, усі паризькі театри, більшість газет, як-от «Journal des débats» — офіційне видання вищої банківської сфери.

Проте Симоніні досі не міг узяти втямки, що ж хотів Ебутерн знати про евреїв-буржуа тепер, коли вони надто заводнили геть усі сфери життя. Коли ж Симоніні спитав, Ебутерн у відповідь лише непевно махнув рукою:

— Не знаю. Нам треба просто пильнувати їх. Клопіт у тому, що ми мусимо довіритися цій новій категорії єврейства. Зважте, я не маю на увазі чутки, що ходять про єврейську змову з метою підкорення світу! Євреї-буржуа більше не визнають себе частиною своєї рідної спільноти, часто навіть соромлячись свого походження, але, одночасно з тим, це все одно люди підступні, бо щирими французами вони стали тільки недавно й уже завтра можуть стати зрадниками, хоч би з'якшавшись з прусською єврейською буржуазією. Коли пруссаки вторглися у Францію, більшість їхніх шпигунів були євреями з Ельзасу.

Ми вже збиралися попрощатися, коли Ебутерн промовив:

— До речі. Ще за Лаґранжа ви мали справи з таким собі Ґав'ялі. Це саме ви запроторили його за ґрати.

— Так, він був одним з тих, хто планував замах на вулиці де ла Юшетт. Я гадав, що всі змовники в Кайєнні чи десь у тих місцях.

— Усі, окрім Ґав'ялі. Нещодавно він утік і намірився у Париж.

— Хіба можна втекти з Диявольського острова?

— Звідусіль можна втекти, треба лише не мати й крихти совісті.

— Чому ж не заарештуєте його?

— Бо він чудово робить вибухівку й наразі може стати нам у нагоді. Ми знайшли його: продає лахміття на Кліньянкурі[294]. Чому б вам не поновити старі зв'язки?

Знайти лахмітників у Парижі неважко. Хоч їхні ятки й розкидані по всьому місту, тогочасне лахмітницьке царство розташовувалось між вулицями Муффтар та Сен-Медар. Наразі, принаймні ті, про яких знав Ебутерн, крамарювали біля станції метро «Порт-Кліньянкур», мешкаючи у купі бараків, накритих хмизовою стріхою, де за сприятливих погодних умов, не знати з якого дива, у настільки нудотному оточенні навкруги цвітуть соняшники.

Неподалік був так званий «Ресторан мокроногих босяків», адже своєї черги доводилось чекати на вулиці, а щойно ввійшовши, можна було за одне су встромити у чималеньку макітру величезну виделку, а там уже що вловиш, те вловиш: як поталанить — натрапиш на кусень м'яса, а як ні — на шматочок морквини, а наштрикнувши, можна витягти.

У лахмітників були свої hôtels garnis[295]. 3 обстанови небагато: стіл, ліжко, кілька стільців з різних гарнітурів. На стінах висять або ж святі образи, або ж гравюри зі старих романів, знайдених у смітті. Осколок люстерка, який годі собі й уявити у домашній лазничці. Прийшовши сюди, лахмітник передовсім перебирав свої знахідки: кісточки, скляні, порцелянові вироби, старі стрічки з орденів, шовкові клапті. Робочий день починався о шостій ранку й тривав до сьомої вечора, бо якщо міські поліціянти (або, як їх називали в народі, «фліки») заскочать когось після сьомої, то оштрафують.

Симоніні пішов шукати Ґав'ялі саме туди, де він мав бути. Наприкінці пошуків у babine[296], де окрім вина продавали абсент, називаючи його «отруйним» (наче звичайний абсент сам по собі недостатньо отруйний), йому показали на одного чолов'ягу. Симоніні пригадав, що у часи їхнього знайомства він ще не носив бороди, тож бороду збрив. Попри те,