Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

* * *

З моїх 480 московських днів найбільше було осені та весни, а найменше літа. Тому Москва для мене — радше прохолодне, з дощами і мокрим снігом, хоч і не вщерть засніжене місто. Сніг у тій моїй Москві, хоч і падав, але танув. Я в ній хоч мерз, але не замерзав. Зима в Москві, ця кліматична тріскуча катастрофа для всякого агресора, окупанта і бездомного, якось лишилася фактично поза моїм особистим досвідом. Найдраматичнішу її частину я пропускав. Найголовніше було вистояти грудень, а тоді дати драла додому й повернутися щойно в середині лютого.

Багато-пребагато років по тому, в січні 2005-го, я її, цю зиму в Москві, таки трохи зазнав — коли посеред ночі вилетів просто в холоднечу і хуртовину з парадних дверей єрофеєвського дому, пекельно розпаленого вогнедишними батареями, горілками, солянками, чаями, розмовами та фліртами. Я пам'ятаю флірт і пам'ятаю ліфт, обидва у стилі модерн, їхні подвійні сенси і двері, а потім уже тільки вистриб назовні, в Арктику, політ над верхами заметів (животом пальта поверхово ковзаючи по верхах) — і якесь містично-мультиплікаційне потрапляння ледь не через вікно в геть заметену таксівку, що чекала на мене вже з вічність. Штовхати все одно довелося мені, тож невідомо хто кого врятував тої ночі від обмороження.

* * *

Ефект відсутності — це коли тебе десь немає, а ти раптом дуже хочеш там опинитись. У Москві цей ефект є одним з найгостріших на світі. Я не думаю, що хотів чи зміг би в ній жити. Але раптово в ній опинитись — о, це буває зі мною ще й досі! Особливо чомусь посеред зими. Зимове загострення москальгії?

Я хочу їхнього холоду, злого морозу, їхнього газу, обпікання чаєм, відчаєм, їхнього сталінізму, золотого і срібного віку в культурі, їхнього Толстого і Троцького, Руцького і Ржевського, їхньої Тверської-Ямської, хочу їхнього Київського вокзалу, їхньої «України», їхньої любові до України, їхнього передозу, бодуна, хочу хокею, з шайбою та з м'ячем, вічних перемог вічного цееска, ковзанів, новорічних ялинок, валянок, замерзлих на ходу тролейбусів, кривавих слідів на снігу, битих пляшок, рубінових звізд, хочу телекартинок з дитинства і щоб запахло огірковим лосьйоном та зубним еліксиром.

Найбільше ж мені хочеться знову переходити вбрід широченну Бутирську, по якій нічого не їде, бо друга ночі, а я саме зійшов з останнього вагону на станції «Савьоловська», де обривалося метро, і далі вже мусив іти пішки — хвилин сорок, або й тридцять, не довше, але слід було закурити в дорогу, бо ж ніч як море і голову рвало від думок, а я не мав сірника, тож рушив навпоперек Бутирської до якогось дядька чи дідька з протилежного боку, позаяк у нього в писку жевріло. І поки я так до нього брів — уже майже на бровах, він за мною уважно спостерігав: спіткнуся чи не спіткнуся. А потім дав мені підкурити й запитався: «Вы украинец?». І поки я розгублено втягував іскру в сигаретину, він казав: «Украинец, я вижу, что украинец». Після чого проспівав: «Бачу вас у красі-і» — один тільки цей рядок.

Ну, звідки йому було знати?

Це найзагадковіший момент усіх моїх московських ночей.

* * *

Я любив Пушкінський музей, бо в ньому тримали старих майстрів Європи. Дуже зрідка я бував у театрах. Частіше я ходив у кіно, часом до відеосалонів. У Будинку художника я подивився велику виставку Ороско і там-таки, вперше в еСеСеСеРі — нецензуровану версію «Останнього танґо в Парижі», з анальною сценою включно. Восени 89-го я вперше і востаннє почув, як гурт «Несчастный случай» співає пісню «Аркадий». З того часу я її не можу забути.

Усе інше в Москві я пропустив. Я не відвідав Мавзолею, ГУМу, ЦУМу та Казанського собору, не стояв у брамі Спаської чи Нікольської вежі, не ступив і ногою за червоні мури Кремля, отже, навіть не підходив до Великого Кремлівського палацу, не вибирався на вистави до Большого й Малого, не був у Коломенському й Царицині, не покладав вінки на Поклонну гору, не здіймався на дзвіницю Івана Великого, ані на метр не наближався до Новодівичевого монастиря. Я всього тільки раз побував у щойно відкритому «Макдональдсі».

Щиро кажучи, не знаю, що я в тій Москві робив.

* * *

Я не мушу надто довго шукати відповідь на запитання «чому». У всьому, що стосувалося Москви, я намагався бути зверхнім. Це була моя колоніальна відповідь метрополітальному (еге ж, летальному!) Центрові. В очах росіян я напевно міг виглядати невдячним підривником-націоналістом. У моїй гуртожитській кімнаті справді висів календар із портретом диктатора ЗУНР Петрушевича. Якщо в гостях у мене бували росіяни, то вони обов'язково запитували, хто це такий. Вони завжди запитували тільки про нього, хоч на стінах у мене висіло ще до біса всякого. У росіян просто дивовижна чуйка на такі моменти, і вони відразу визначають, звідки суне ворог. Деякі з них, засвоївши мої історичні пояснення, згодом неодмінно підкреслювали, що я «западноукраинский поэт из Галиции». Гадаю, їм від цього робилося легше, вони залишали шанс — для себе і для решти України. Вони хотіли бути навіки разом. Я, ніби Отто фон Ф. з пивбару на Фонвізіна, прагнув їм заперечувати. Я заперечував будь-яку вищість російського, а для цього мусив їх шокувати.

Моїм шокером була зневага, а моя зневага формою визволення. Я розумію, що за найвищим рахунком не мав рації, бо зневажати Велику Російську Культуру — це лише поглиблювати фобії цього світу. Але слід було йти геть не озираючись. Слід було втрачати к бісовій матері цю звичку, цю Росію, цю російську прописку, і здобувати собі право на Решту Світу. На волю, в пампаси!

Нині, вже майже два десятиліття по тому, як ми начебто відокремилися, Москва і далі є чинником найістотнішого впливу на все, що з нами відбувається. Але що прикметно: це насправді не робить її щасливою й переможною, радше навпаки.

Остаточна версія нашого з росіянами «навіки разом» — це «скуті одним ланцюгом». Ми начебто рвемося з нього у широкий світ, а вони цьому опираються. Насправді ж нам дуже хочеться, щоб вони тримали нас якомога міцніше, а їм — щоб ми рвалися геть з усіх сил. Інакше-бо як нам і їм знайти сенс для подальшого існування? От лише в ньому, ланцюгові, єдиний наш і їхній сенс.

Господи, як хотів би я бути англійцем, німцем, французом,