Читати книгу - "Джейн Ейр"

може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність?

— Ні, ви гарненька, та ще й дуже, а останнім часом стали ще краща, та й містерові Рочестеру, видно, припали до серця. Я давненько примічаю, що він вам в усьому потурає, і боялася за вас. Мені не давало спокою, що він дуже вже до вас горнеться, і я не раз хотіла застерегти вас, хоч і не

припускала, щоб сталося щось недобре. Я знала, що така думка здивує, а то й образить вас. Та ви були стримані, скромні й розсудливі, і я сподівалася, що ви й самі не дасте себе скривдити. Не можу вам і переказати, як я потерпала минулої ночі, коли по всьому домі шукала й не могла ніде знайти вас, а тут іще й господаря не було. А о дванадцятій годині ви зайшли вдвох.

— Ну, тепер це мало важить, — перебила я її нетерпляче. — Досить того, що все гаразд.

— Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, — сказала вона, — тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками.

Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель.

— І я хочу, я теж хочу до Мілкота! — кричала вона. — А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене.

— Попрошу, Адель, — і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ґанку якраз під'їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок.

— Правда, сер, Адель може поїхати з нами?

— Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви!

— Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще.

— Аж ніяк. Вона тільки заважатиме.

Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі.

— Що таке? — спитав він. — Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться?

— Краще було б, якби ви її взяли, сер.

— Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! — гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла.

— Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, — сказав він, — коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство.

Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань.

— Нехай Адель іде до мене, — мовила я. — Вона турбуватиме вас, сер, а з цього боку місця досить.

Він передав її мені, ніби це було кімнатне собача.

— Таки треба буде послати її до школи, — сказав він уже з усміхом. Зачувши це, Адель спитала, чи вона туди піде з мадемуазель, чи без неї.

— Звичайно, що без мадемуазель, — відповів він, — бо я заберу її на місяць, і там в печері серед вулканів і білих долин вона житиме зі мною, і тільки зі мною.

— Там нема чого їсти, сер, і ви заморите її голодом, — зауважила Адель.

— Ранком і ввечері я збиратиму для неї манну небесну. На місяці, Адель, гори й долини геть усипані білою манною.

— А як вона захоче погрітися, то де шукатиме вогню?

— Вогонь горить у місячних вулканах. Коли їй стане холодно, я віднесу її аж на верхівку й покладу край кратера.

— О, їй буде там дуже незручно! А одяг? Де його взяти, коли зноситься старий? Містер Рочестер удав, що це його спантеличило.

— Ай справді... — відказав він. — А що б ти робила, Адель? Розкинь як слід думкою. Чи не підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка, як ти гадаєш? А на шарф — веселка?

— Ні, їй краще так, — мовила Адель, трохи подумавши, — а ще й те, що, живучи на місяці тільки з вами одним, вона знудиться. Якби я була мадемуазель, я б ніколи не згодилася їхати.

— А вона, бачиш, згодилася, ще й дала мені слово.

— А ви зможете її туди завезти? Адже до місяця нема дороги. Він у повітрі. І ні ви, ні вона не вмієте літати.

— Адель, глянь-но на поле!

Виїхавши з брами Торнфілда, коні весело бігли рівною дорогою до Мілкота. Вчорашня злива прибила пилюку, й умиті живоплоти та височенні сосни обабіч шляху тішили око своїм зеленим кольором.

— Якось увечері, Адель, два тижні тому я йшов цим полем... Це було того дня, як ти помагала мені гребти сіно в саду, і я добре-таки стомився. Я сів відпочити на перелазі, витяг записника й почав писати про те лихо, що впало на мене давнодавно, й про своє щире бажання, щоб настали щасливі дні. Я писав дуже швидко, дарма що день поволі згасав і я погано бачив сторінки, аж тут щось таке надійшло стежкою і спинилось кроків за два від мене. Я глянув на нього. Це була невеличка істота з тонкою вуаллю на голові. Я підкликав її ближче, вона підійшла і стала біля мене. Я не сказав ні слова і вона — ні слова, тільки я прочитав у її очах, а вона читала в моїх, і ось що я дізнався з нашої безсловесної розмови.

Це була фея, і прийшла вона з країни ельфів, прийшла дати мені щастя. Я мушу піти з нею із суєтного світу до якогось безлюдного краю — от хоч би й на місяць. Вона хитнула головою у напрямі місяця, що сходив над Ґеєм. Це вона розповіла мені про алебастрову печеру й срібну долину, де ми зможемо жити. Я сказав, що охоче подався б туди, тільки ж я