Читати книгу - "Нескінченна історія"

вклався у своєму шат­рі та спробував заснути. Він крутився на м’яких подушках, перевертався з боку на бік, але його думки ніяк не давали йому спати. Він іще не здогадувався, що цій ночі судилося стати найгіршою з усіх, проведених ним у Фантазії. Десь опівночі він нарешті поринув у неглибокий, тривожний сон, але майже відразу його розбудив якийсь схвильований шепіт перед входом до шатра. Він піднявся і вийшов назов­ні.

- Що трапилося? - якомога суворіше запитав він.

- Оцей ось посланець, повелителю, - відповів синій джин Іллюан, - твердить, що має для тебе звістку, з якою не можна чекати до ранку.

Посланець, що його Іллюан, тримаючи за комір, підняв угору, був маленьким притьмиком, істотою, дещо схожою на крілика, ось тільки замість шкурки притьмик мав яск­раве строкате оперення. Притьмики належать до найпруд- коногіших бігунів у цілій Фантазії і можуть долати несамо­виті відстані з такою неймовірною швидкістю, що на бігу їх майже неможливо побачити; усе, що видно сторонньому оку, - це хмарка здійнятої куряви. Саме через ці його влас­тивості Бастіян і призначив притьмика посланцем до Міся- цівни. Подолавши шлях до Вежі Зі Слонової Кості і назад, притьмик трохи захекався і оце, власне, відсапувався, коли джин прийшов із ним до Бастіяна.

- Даруй мені, повелителю, - проговорив, насилу пере­водячи дух, притьмик і кілька разів низько вклонився Ря­тівникові Фантазії. - Даруй, що я наважився потривожити твій спокій, але ти був би вкрай невдоволений мною, якби я цього не зробив. Дитинної Царівни немає у Вежі Зі Слоно­вої Кості, її там немає з незапам’ятних часів, і ніхто не знає, де вона перебуває.

Раптом Бастіяна охопило відчуття спустошеності, а в серці заворушився якийсь холодок.

- Мабуть, ти помиляєшся. Такого просто бути не може.

- Інші посланці підтвердять, коли доберуться сюди, повелителю.

Бастіян якусь мить помовчав, а тоді глухо сказав:

- Дякую, добре.

Він повернувся і пішов до свого шатра. Там хлопець упав на ложе і закрив обличчя руками. Це ж просто немож­ливо, щоби Місяцівна не знала, що він іде до неї, та як ба­гато днів він уже в дорозі. Невже вона не хоче побачити йо­го знову? Може, з нею щось трапилося? Ні, цього просто не може бути. З нею, з Дитинною Царівною, у її ж таки влас­ному царстві не могло статися нічого поганого.

Проте її нема, а це означає, що йому не доведеться від­давати їй Аурин. З іншого боку, думаючи про те, що не по­бачить її, він відчував гірке розчарування. Хай би там що, але така поведінка Місяцівни була незбагненною, ба більше - образливою!

І тут йому пригадалися слова, не раз чуті від Атрею і Фухура: той, кому судилося бачити Дитинну Царівну, ба­чить її тільки єдиний раз за все життя.

Його охопив сум - і раптом він відчув тугу за Атрею і Фухуром. Йому захотілося комусь виговоритися, порозмо­вляти з друзями.

Тут йому спало на думку, що можна би одягнути пояс Геммаль - і так піти до них, прокрастися невидимкою. Та­ким чином побув би коло них, насолоджуючись їхньою ці­лющою присутністю, і водночас не мусив би звертатися до них першим.

Він поквапливо відкрив коштовну скриньку, видо був пояс Геммаль і опоясався ним. І знову, як і першого разу, його охопило неприємне відчуття: йому вже не було видно себе. Він трохи зачекав, щоби звикнутися, а тоді вийшов і заходився блукати табором у пошуках Атрею з Фухуром.

Скрізь чулося збуджене перешіптування і перемовлян­ня, якісь постаті тінями шастали від намету до намету, то тут, то там по декілька посланців збиралися в купки і щось тихенько обговорювали. Тим часом повернулися й інші по­сланці, і звістка про те, що Місяцівни у Вежі немає, облеті­ла табір Бастіянових супутників зі швидкістю лісової пожежі.

Бастіян сновигав поміж наметами, та все ніяк не знахо­див тих двох, кого шукав.

Атрею і Фухур знайшли собі пристановище на самому краю табору, під розквітлим розмариновим деревом. Атрею сидів, підібгавши ноги і схрестивпіи руки на грудях, він дивився у бік Вежі Зі Слонової Кості, й обличчя його засти­гло. ІЦастедракон лежав поряд, поклавши свою велику го­лову на землю біля його ніг.

- Остання моя надія була на те, що вона зробить для нього виняток, аби забрати Знак, - сказав Атрею, - але те­пер і цієї надії не стало.

- Мабуть, вона таки знає, що робить, - відказав Фухур. Саме в цю мить Бастіян знайшов їх і - невидимий - набли­зився.

- Але чи справді знає? - промурмотів Атрею. - Йому не можна далі володіти Аурином.

- І що ж ти збираєшся зробити? - запитав Фухур, - До­бровільно він його не віддасть.

- Тоді доведеться відібрати, - відказав Атрею.

Почувши це, Бастіян відчув, як земля втікає йому з-під

ніг.

- Як ти це собі уявляєш? - долинув до нього Фухурів голос. - Хоча, якби тобі вдалося його запопасти, він уже не зміг би примусити віддати його.

- Цього я ще не знаю, - відповів Атрею, - тому що свою силу, а також меч він таки збереже.

- Але Знак тебе захищатиме, - мовив Фухур. - Навіть від нього.

- Ні, - заперечив Атрею, - я так не думаю. Від нього Сяйво мене не захистить. Це, мабуть, щось цілком інакше.

- А ще пригадай-но собі, - з тихим, невеселим смішком докинув Фухур, - як він сам запропонував його тобі того першого вечора в Амарґанті. І як ти відмовився від Сяйва.

Атрею кивнув.

- Тоді я ще не знав, як все повернеться.

- Що ж тоді залишається робити? - запитав Фухур. - Що ти можеш вдіяти? Як збираєшся забрати у нього Знак?

- Мені доведеться його викрасти, - відказав Атрею.

Фухурова голова зметнулася догори. Він витріщився на

Атрею своїми рубіново-червоними очима, а той похнюпив­ся й тихо повторив:

- Доведеться його викрасти. Іншої можливості не має.

Хвилину потривала напружена мовчанка, а тоді Фухур

запитав:

- І коли ж?

- Мабуть, іще цієї ночі, - відповів Атрею, - бо завтра може бути запізно.

Бастіян не хотів слухати далі. Поволі він пішов геть. Він не відчував нічого, крім пронизливо зимної, безмежної порожнечі. Тепер йому все стало цілком байдуже, як і каза­ла Ксаїда. Він повернувся у своє шатро і зняв пояс Ге- ммаль. А тоді послав Іллюана, щоби той привів панів Гіс- бальда, Гікріона і Гідорна. Доки він, чекаючи на них, міряв кроками шатро, йому спало на думку, що Ксаїда все це дав­но передбачила. Тоді він не хотів їй вірити, але тепер хоч- не-хоч довелося.