Читати книгу - "Інформатор"

сказав, що це саме те авто. Я набрав швидкість, а тоді перетнув центральну лінію. Моя вантажівка була вдвічі більшою, і Вестбей запевняв, що зі мною все буде гаразд. Було дуже страшно, якщо чесно. Я не думаю, що та машина їхала швидко — не більше як п’ятдесят. В останню секунду я звернув зі своєї смуги їй назустріч. Подушка безпеки мене добряче вгамселила, оглушила на секунду чи дві. Коли я вибрався з вантажівки, Вестбей уже був там. Я зняв шолом, рукавиці й наколінники і віддав їх йому. Він помітив, що у мене з носа йде кров, тож перевірив, чи не залишилося її на подушці. Там нічого не було. Ніс не був зламаний, і спершу крові було небагато, а потім вона почала бризкати фонтаном. Ми обійшли навколо автівки. Дівчина-водій намагалася рухатися і щось сказати, але вона була в поганому стані. Чорний хлопець застряг у лобовому склі, він дуже сильно постраждав. Там було багато крові.

Голос Формана зірвався. Хлопець замовк і важко ковтнув.

— У вантажівці було знайдено розбиту пляшку віскі. Ви пили? — запитав Пачеко.

— Ні, жодної краплі. Гадаю, це було спеціально підлаштовано.

— У Вестбея був ліхтарик?

— На ньому був спеціальний ліхтарик, який одягається на голову. Він наказав мені сісти в авто, його власне, думаю, я так і зробив. Хвилину чи дві він провів біля «пріуса». У мене в голові трохи паморочилось, тож я можу дещо плутати. Все сталося дуже швидко, і, сказати по правді, я був дуже наляканий. Ви коли-небудь переживали лобове зіткнення?

— Ні, наскільки пам’ятаю. Коли Вестбей повернувся в авто, він приніс щось із собою?

— Наприклад?

— Наприклад, два телефони та iPad.

Хлопець заперечно похитав головою.

— Не пригадую, щоб я щось таке бачив. Він поспішав. Глянув на мене і щось сказав про кров. У нього були паперові рушники, він відірвав кілька. Я витер собі носа.

Пачеко подивився на Логана і додав:

— У нас є зразок паперових рушників, забруднених кров’ю.

— Він і так відповідає на питання, хіба ні? — знизав плечима той.

— У вас були ще якісь травми? — знову звернувся до Формана Пачеко.

— Я дуже забив коліно, боліло страшенно. Більше нічого.

— І ви поїхали звідти?

— Так. Вестбей скоротив шлях — він попрямував через поле. Він швидко їхав, хоча фари у нас були вимкнені. Я не знав, куди ми їдемо. Мабуть, я ще не відійшов від шоку, коли побачив того чорного хлопця, залитого кров’ю. Пригадую, тоді я подумав, що це варте значно більшого, ніж п’ять тисяч зелених. Зрештою ми виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Клайд увімкнув фари. Коли ми опинилися на шосе, він набрав швидкість і ми опинилися за межами резервації. Я запитав його: «Ким були ті люди?», а він відповів: «Які люди?», тож більше я не розпитував. Вестбей сказав, що нам потрібен лід, щоб прикласти до мого носа, тому він зупинився біля магазина, який ще працював у таку пізню годину. Гадаю, звідти й фото.

— Що сталося потім?

— Ми повернулися у «Блакитний замок» в Форт Волтоні. Він влаштував мене в одну із кімнат на ніч, приніс чисту футболку і велів прикладати лід до обличчя. Клайд попередив: коли хтось поцікавиться, що зі мною сталось, я маю говорити, що це була бійка. Я і матері так сказав.

— А він заплатив?

— Еге ж, наступного дня дав мені гроші й велів тримати язик за зубами. Попередив, що коли хтось дізнається, мене звинуватять у втечі з місця аварії або й гірше. Чесно кажучи, я так набрався страху, що й сам волів про все забути. Я боявся копів, але й Вестбея теж. Минуло кілька тижнів, і я вже вирішив, що все обійшлося. Аж ось одного дня в готелі Клайд схопив мене, наказав сідати в авто й забиратися із Флориди негайно. Дав мені тисячу баксів і велів не наближатися до Форт Волтона, поки він не зателефонує.

— Він дзвонив?

— Раз, я не відповів. Я подумував над тим, щоб ніколи не повертатися, але хвилювався за маму і не хотів пропускати зустріч із офіцером-наглядачем. Тож сьогодні я крадькома повернувся до міста і планував зустрітися із мамою ввечері.

Коли загальна картина подій з’ясувалася, Пачеко повернувся до початку історії: тепер його цікавили деталі. Він розбирав кожен крок і примушував свідка пригадувати імена. Після чотирьох годин допиту Форман був повністю виснажений і хотів лише одного — покинути місто. Коли Пачеко нарешті закінчив із питаннями, двоє маршалів США увійшли до кімнати, а потім вийшли звідти разом із Зіком Форманом. Вони відвезли його до готелю в Галфпорті, Міссіссіппі, де він провів першу ніч свого нового життя.

Клайд Вестбей жив зі своєю другою дружиною в гарному будиночку, огородженому парканом, неподалік від пляжу в окрузі Брансвік. Чоловіку було сорок сім років і він не мав судимостей. У нього були водійські права і дійсний паспорт США, він ніколи не брав участі в голосуванні, принаймні не у Флориді. За даними державного реєстру працівників, він був керівником готелю «Хвиля серфера» у Форт Валтоні. Він користувався двома мобільними телефонами і двома стаціонарними: в офісі та вдома. За три години потому, як Зік залишив Флориду, агенти ФБР вже прослуховували кожен із них.