Читати книгу - "Коли курява спаде"

Моя дурнувата відповідь: «Але ж вона моя служниця?» — викликала в нього нестримний сміх.

Я сказав Тхарні:

— Ну добре, добре, не плач, чекай на мене вдома.

По дорозі до кордону перед нами й поза нами йшли багато людей, які приходили шукати зерно, але тепер повертались із порожніми руками. Коли ми зупинялись поїсти, я наказував підлеглим давати трохи й їм. Через це усі вони почали казати, що другий панич родини Мерці — милосердний. Кульгавий управитель сказав мені:

— Можливо, невдовзі саме ці люди нападуть на нас, як голодні вовки.

— Правда? — спитав я. — Вони зможуть так зробити?

Управитель похитав головою і сказав:

— Чомусь обидва паничі не дають мені змоги бачити майбутнє.

— Правда? — знову перепитав я. — Ти не можеш його бачити?

Він сказав:

— Однак я певний, що в нас там краще, ніж у старшого панича. Це — напевне. Я обов'язково допоможу тобі, чим зможу.

— Ми також допоможемо, чим зможемо, — сказав Соднам Г’ялцен, який ішов попереду мого коня.

Управитель вдарив його по тілу пліткою.

Я розсміявся, і так весело, що ледь не впав з коня.

— Паничу, ти занадто добрий до підлеглих, — сказав управитель. — Це — неправильно. Туси так не поводиться.

— А навіщо мені поводитись, як туси, якщо майбутнім туси буде мій старший брат? — спитав я.

— Якби це було так, туси не відправив би тебе на північні кордони. — Зауваживши, що я нічого не кажу, він торкнув вуздечку свого коня й порівнявся зі мною, а потім стишив голос і сказав: — Паничу, обережність потрібна, однак ми також повинні знати твої наміри. Я хочу тобі допомогти, проте я маю знати, що в тебе на думці.

Я щосили врізав батогом по заду його коня, і той відразу ж підкинув копита, ледь не скинувши зі спини найбільш щирого управителя родини Мерці. Я дав ще одного батога, й кінь стрілою помчав уперед, здіймаючи за собою по дорозі бліду жовту куряву. Я ж натягнув повід і залишився позаду, в команді своїх підлеглих. Моя колишня служниця постійно відверталась від мене по дорозі. На спині вона несла казан і невелику в’язанку дров, а обличчя її вздовж і впоперек було перемазане сажею. Загалом вона зовсім не була схожою на ту Дролму, що вивчила мене кохатись. Її нинішній вигляд змусив мене відчути хиткість людського життя, і моя душа сповнилась сумом. Я підкликав одного з підлеглих і наказав йому понести казан замість неї, а їй наказав піти до струмка і змити зі свого обличчя бруд. Вона задріботіла перед моїм конем. Я мовчав, вона — також. Я не знав, що маю робити, адже я не збирався більше з нею спати, що ж я хотів? Моя дурна голова не повідомляла мені цього. У той момент плечі Дролми сильно затрусились — вона плакала.

— Ти шкодуєш, що вийшла за срібляра? — спитав я.

Вона спочатку закивала головою, а потім захитала головою.

— Не бійся.

Я й гадки не мав, що вона раптом скаже таке:

— Паничу, люди кажуть, що ти можеш стати туси, стань ним швидше!

Її біль сповнив моє серце. Дролма хотіла, щоб я став туси, адже тоді я міг би звільнити її з рабського становища. Тоді я відчув, що дійсно маю стати туси Мерці.

— Ти ж ніколи ще не була на кордонах, — сказав я. — Тож поїдь подивись, а потім можеш повертатися до свого срібляра.

Вона впала на коліна прямо на цій завішеній курявою весняній дорозі і вклонилась до землі, її чоло знову заліпило порохом. Бачите, як марно шукати спогади про минулі дні? Бачите, на що перетворилась дівчина, яка так чисто вдягалась, поки була поруч зі мною? Я підстьобнув коня й поїхав уперед. Чотири кінські копита здійняли за собою на весняній дорозі жовту куряву. Вона вкрила всіх людей позаду мене.

Весна набирала сил і здавалося, що ми їдемо в самісіньке її серце цим довгим шляхом. Коди ми прибули на кордон, дикі азалії уже скрізь розпустили свої квіти. Разом з тим побільшало й голодних людей, які йшли звідусіль у пошуках зерна. І поки весна набирала силу, на обличчях голодних людей дедалі більше проступав зелений колір — як у трави, що весною розчинялась у небосхилі або як у вируючої зеленої води.

Старший брат збудував склад чудово. Я маю на увазі, що якби тут довелось воювати, він був би надійною фортецею.

Звичайно ж, я ще маю сказати, що старший брат не був творчою людиною. У це було важко повірити — такий розумний спадкоємець туси, так подобається дівчатам і раптом — нетворчий. Коли ми дісталися кордону й нашим очам явилося архітектурне творіння старшого брата, кульгавий управитель