Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Толя. — Нам так звичніше. А ти все одно принось, принось, як матимеш час. Подивимося, що у вас за монополія з мафією нині...

І, одночасно кивнувши, всі троє повернулися до гри.

* * *

— Ти змінила майбутнє, — сказав Льоша.

Поряд стояв Інструктор і дивився дуже уважно.

— Ніхто зсередини системи не здатний міняти майбутнє, — сказав Льоша твердо. — Я бачив, як розвалився університет, як звалився купол, як загинули десятки тисяч людей! Мільйони! Я бачив, як місто було стерте з лиця землі й Тіні захопили все. Я бачив правду, я завжди так бачу. А ти... не з нашого світу, Дашо.

Я запитально глянула на Інструктора.

— Що він іще сказав? — спитав той упівголоса, і я чомусь одразу здогадалася, кого він має на увазі.

— Батько? Він сказав... «Ти подарунок цьому світові». Інструктор ледь осміхнувся. Кивнув, ляснув мене по плечі й покрокував до стола, де грали охоронці.

— І що це значить? — запитала я в Льоші.

— Ти підкидьок. По батькові — не людина. Або людина з іншої... системи координат.

— Круто, — сказала я. — Але... ви ж усе одно будете зі мною дружити, правда?

І Льоша обійняв мене так міцно, що удостоївся ревнивого погляду від Єгора.

* * *

У темному коридорі підземелля я наздогнала Мішу. Він, як і раніше, тримався так, що наче все, що діється, його не стосується.

— Дякую, — сказала я. — Ти врятував увесь світ.

Він кивнув, наче я подякувала йому за чашечку кави.

— Як ти довідався про Сема... тобто про Єгора?

У двох словах він розповів мені про те, що сталося, поки ми з Гришею сиділи в підземній в’язниці, і закінчив так:

— Нічого випадкового не буває. Я дізнався те, що повинен був дізнатися, у потрібний час.

— Але ти сам вирішив.

— У мене не було вибору.

— Був. Ти міг би спокійно сидіти вдома...

Закурликав Мішин телефон. Він одразу ж відповів на виклик:

— Лера? Як ти почуваєшся? Ну, не ображайся, я вийшов ненадовго... та не покинув, зараз вернуся! Добре, куплю... добре, принесу... Так, дуже скоро...

Він винувато всміхнувся, зустрівшись зі мною поглядом:

— Ти теж могла не рятувати Леру. Кинула б у портал... чи як ви цю штуку називаєте. Але ти її врятувала...

Ще секунда — і я бовкнула б: «Ти ж мене за це не лаятимеш?» Я б язика собі відгризла після такого! Добре, що з часом у мене дедалі краще виходить ловити дурниці перш, ніж вони злітають з язика.

— Я залишуся з нею, — сказав Міша.

«Але ж ти її не любиш», — мовчки подумала я.

— Я за неї відповідаю, — сказав він дуже серйозно. — Не можу зараз кинути. Після всього, що було. Може, пізніше, потім...

Я багато чим йому завдячувала і як чесний товариш повинна була після цих слів сказати: «Мішо, не буде ніяких „потім“, не обманюйся! Не роби нещасним себе й не муч її!» Але чесний товариш у мені зіщулився, як змерзле мишеня, і я легкодухо промовчала.

* * *

Яскраво-синя Лізина «Шкода» з трохи подряпаним боком мчала по ґрунтовій дорозі в Калузькій області.

Жінка прибирала в палісаднику: згрібала суху траву легкими граблями, розпушувала клумби. Низький паркан, давно не фарбований, покосився, маленький будинок давно потребував ремонту, колії в жовтій глині заросли бур’янами. Маленькі жовті айстри, майже задушені пирієм, прозирали в щілини паркана. Жінка, не піднімаючи голови, механічно водила граблями, не звертаючи уваги на синю машину, яка тим часом під’їхала зовсім близько.

Машина зупинилася. Жінка глянула мигцем і продовжила свою роботу. За минулі кілька років вона різко постарішала, схудла, на підборідді з’явилися складки, очі під квітчастою робочою хусткою дивилися тільки вниз.

Дивлячись на неї з вікна машини, Єгор не зрушав з місця. Його руки лежали на колінах, і пальці гарячково вчепилися в цупку джинсову тканину.

— Ну йди, — сказала Ліза.

Єгор глибоко вдихнув. Відчинив дверцята машини. Я сиділа на задньому сидінні, між Піплом і Гришею, і бачила все крізь вітрове скло — до останньої крихітної деталі.

Єгор покрокував по дорозі до будинку — спершу повільно, потім дедалі прискорюючи крок. Жінка байдуже ковзнула по ньому поглядом. Схилилася. Повільно випросталася. Подивилася ще раз, нервовим рухом прийняла волосся, що вибилося з-під хустки...

Він уже біг. Жінка впустила граблі, ступила до хвіртки:

— Єгор?!

Він мчав щосили. Він так не бігав, мабуть, ніколи в житті.

— Єгоре!

Хвіртка грюкнула об паркан і захиталася на одній петлі. Жінка зависла на руках свого сина, обхопила за широкі плечі, обняла, як робила сотні разів уві сні — щоб потім прокинутися й