Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Талановитий містер Ріплі

Читати книгу - "Талановитий містер Ріплі"

118
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 108
Перейти на сторінку:
нього.

Містер Ґрінліф відчинив двері зі словами «Доброго ранку», по-батьківському потис руку Мардж, кивнув Томові.

Том пропустив Мардж уперед. Детектив стояв біля вікна — невисокий огрядний чолов’яга близько тридцяти п’яти. Його обличчя було приязним і трохи стурбованим. Достатньо кмітливий, але тільки достатньо, було перше враження Тома.

— Це Альвін Мак-Каррон, — сказав містер Ґрінліф. — Міс Шервуд і містер Том Ріплі.

Усі привіталися.

Том помітив на ліжку новенький портфель і розкладені навколо папери та світлини. Мак-Каррон міряв його поглядом.

— Ви друг Річарда, наскільки я розумію? — запитав він.

— Ми обоє його друзі, — відповів Том.

Містер Ґрінліф на мить обірвав їхню розмову, запрошуючи всіх сісти. Він зупинився у великому, гарно вмебльованому номері, вікна якого виходили на канал. Том сів на оббите червоною тканиною крісло без підлокітників. Мак-Каррон примостився на край ліжка й розглядав свої папери. Серед них Том запримітив кілька фотокопій, що скидалися на чеки з підписом Дікі. Було й кілька знімків самого Дікі.

— Ви принесли персні? — запитав Мак-Каррон, перевівши погляд із Тома на Мардж.

— Так, — сказала Мардж і врочисто підвелася. Вона вийняла їх зі своєї сумки й віддала детективу.

Мак-Каррон поклав їх на долоню і простягнув містеру Ґрінліфу.

— Це його персні? — запитав він, і містер Ґрінліф, кинувши на них єдиний погляд, одразу кивнув, а на обличчі Мардж з’явився ображений вираз, ніби вона хотіла сказати: «Я знаю його персні не гірше за містера Ґрінліфа, а може, й краще». Мак-Каррон повернувся до Тома. — Коли він віддав їх вам?

— У Римі. Наскільки я пригадую, то було близько третього лютого, через кілька днів після вбивства Фредді Майлза, — відповів Том.

Детектив уважно розглядав його своїми лагідними карими очима. Підняті брови додали зморщок на його чолі. У нього було хвилясте каштанове волосся, коротко підстрижене з боків, і довгий чуб, що падав йому на очі — чисто хлопчина з коледжу. І годі бодай щось прочитати на його тренованому обличчі, подумав Том.

— Що він сказав, коли віддав їх вам?

— Сказав, якщо раптом з ним щось трапиться, він хоче, аби я залишив персні собі. Я запитав, що ж може трапитися, а він сказав, що й сам не знає, але всяке може бути. — Том навмисне зупинився. — Я б не сказав, що він був більш пригнічений, ніж зазвичай. Ми говорили, і мені навіть не спало на думку, що він міг накласти на себе руки. Я лише знав, що він планував поїхати.

— Куди? — запитав детектив.

— До Палермо. — Том глянув на Мардж. — Здається, він віддав їх мені того дня, коли ми з тобою говорили телефоном у готелі «Інґлатерра». Пригадуєш точну дату?

— Друге лютого, — покірно сказала Мардж.

Мак-Каррон записував його слова.

— Що ще ви можете сказати? — звернувся він до Тома. — Це було вдень? Може, він пив?

— Ні. Він узагалі мало пив. Мені здається, що то було десь перед обідом. Він попросив мене нікому не розказувати про ті персні, і я, певна річ, пообіцяв, що нікому не скажу. Як я й вже казав міс Шервуд, я заховав їх і геть про них забув. Мабуть, я надто серйозно сприйняв його прохання. — Том говорив відверто й лише трішки, ніби ненавмисно, затинався, як і личило в такій ситуації схвильованому товаришеві.

— Що ви зробили з перснями?

— Я сховав їх у старий футляр, у якому зберігаю старі ґудзики та всілякий дріб’язок.

Якусь хвилю Мак-Каррон мовчки оглядав його, і Том використав цю паузу, щоб опанувати себе. Від цього спокійного й водночас настороженого ірландця можна було очікувати будь-чого — провокаційного питання чи навіть звинувачення у брехні. Том подумки вчепився у власні вигадані свідчення і приготувався захищати їх до останнього. У кімнаті було так тихо, що він чув дихання Мардж, а від кашлю містера Ґрінліфа він мало не підскочив. Містер Ґрінліф видавався досить спокійним, навіть трохи знудженим. А що, як вони з Мак-Карроном затіяли цю гру, щоб з допомогою перснів вивести його на чисту воду?

— Чи міг Дікі позичити вам персні на якийсь час, скажімо, на щастя? Чи робив він щось схоже раніше? — запитав Мак-Каррон.

— Ні, — сказала Мардж, випередивши Тома.

Тому відлягло від серця. Він бачив, що Мак-Каррон поки що не міг дійти якихось висновків і чекав на його відповідь.

— Раніше Дікі позичав мені деякі свої речі, — озвався Том. — Він дозволяв мені брати свої краватки й піджаки. Але персні — це, звісно ж, зовсім інше. — Він мусив це додати, бо Мардж, без сумніву, знала про той випадок, коли Дікі заскочив його у своєму одязі.

— Не можу уявити Дікі без його перснів, — сказала Мардж. — Він знімав ось того, із зеленим каменем, коли плавав у морі, але потім завжди надягав його. Ці персні були його невід’ємною частиною. Саме тому я припустила, що він або покінчив із собою, або змінив ім’я.

Мак-Каррон кивнув.

1 ... 91 92 93 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Талановитий містер Ріплі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Талановитий містер Ріплі"