Читати книгу - "Гілея"

Здається, йдуть!

Мірошник вибіг на ганок. Не бачив Запорожного, лиш почув:

— Не прийде...

— Чому? Чому не прийде, кажи!

— Знайся, каже, віл з волом, а кінь з конем...

* * *

— Я — щасливий! — переконував ніч Парамон. — Щасливий!

А може, це кричав Мірошник?

Сердито сичали сипучі студені піски в степу.

19

«Максим написав, що скоро приїде у відпустку і щоб я чекала. Я чекаю.

Мені пішов сімнадцятий рік. Мама подарувала мені свою найкращу хустку. Я закутаюсь нею, коли приїде Максим, і буду красивішою за Марту. Я хочу бути дуже гарною в той день. І ще хочу, щоб усі люди були гарними».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Марта давно не була на Овечому хуторі. Мати вже й людьми переказувала, й листи писала, а дочка не приїздила. Відповідала, що роботи багато. Чогось її побільшало відтоді, як повернувся в Степовий Іван...

Але тепер Марта повинна поїхати, щоб дати відповідь Сергієві і... собі. Вчора генерал Чоботар викликав Кортунова і з жалем сказав:

— Будемо прощатися з тобою, товаришу підполковник.

— Чому? — здивувався Сергій.

— Прийшов наказ відкомандирувати тебе в розпорядження командуючого протиповітряною обороною.

— Коли виїздити?

— Два дні на збори і влаштування особистих справ.

— Єсть!

Двох днів на збори вистачало, а щодо «особистих справ», то Сергій не знав, як він їх влаштує. Все залежало від Марти, а вона...

Вона дивно поводилася з ним. На аеродромі всі знали, що Марта дружить з Сергієм. Саме дружить, а не щось інше. Це слово, мабуть, точно визначало характер їх стосунків, принаймні її ставлення до Сергія. Це було щось більше, ніж товариська приязнь, і менше, ніж закоханість. Кортунов прагнув завжди ставити всі крапки над «і», як людина рішуча і відверта, але й досі не зміг добитися від Марти й слова на просте: «Ти любиш мене?» Марта ніби не чула цих запитань, а Сергій не знаходив відповіді в лукавому погляді дівчини.

Недавно, коли вони з друзями скромно відзначали присвоєння Кортунову звання підполковника, Марта подарувала йому дві червоні троянди, яких ще ніхто не бачив у цьому степу. Квіти стояли в простій склянці посеред столу, льотчики зачаровано дивилися на них і чомусь розмовляли тихо.» Марта не прийшла на цю холостяцьку вечірку. Сергій, провівши друзів, зайшов до жіночого гуртожитку, але Марти не було. Ася по секрету сказала, що Марта отримала від когось листа і пішла, мабуть, в степ.

Сергій знайшов її за аеродромом на піщаному, косогорі. Вона завжди приходила сюди, бо він нагадував їй курган в Овечому.

— Чому ти не прийшла, Марто? — стурбовано запитав Сергій.

— Бо я не вмію прикидатися...

— Я тебе не розумію.

— На твоєму вечорі треба було бути веселою, а мені... сумно. Ось і все.

— Чому тобі сумно?

— Так...

— Це не відповідь, Марто.

— Значить, я не хочу відповідати...

— Тоді інша річ... Мені піти?

— Як хочеш...

— Чому ти так розмовляєш зі мною? — Сергій легенько обняв Марту.

— Бо я не вмію прикидатися, — Марта зняла його руку з плеча.

— Від кого ти отримала листа?

— Від мами.

— Щось трапилося?

— Ні.

— У неділю можемо поїхати, — сказав Сергій.

— Не хочу.

— Мені важко з тобою говорити, Марто, — признався Сергій.

— Я не примушую...

— Я люблю тебе, Марто... і я не можу жити в цій невідомості... Я хочу знати, що буде далі...

— Я не ворожка.

— Я повинен знати, що ти... думаєш про мене, як ти до мене ставишся...

— Ставлюся до тебе добре, — просто відповіла Марта.

— Ти хоч трохи любиш мене?

— Хіба можна любити «трохи»?

— Не знаю, але ти мені скажи...

— Коли покохаю, тоді скажу...

Мовчання.

Сергій подивився на годинник:

— Мені треба йти. О четвертій ранку політ.

— Йди, Сергію, спочинь.

— А ти?

— Мені летіти нікуди... я побуду тут.

Сергій так і пішов, не розвіявши своїх сумнівів. Марті було жаль його. Вона хизувалася перед ним відвертістю, але побоялася розповісти, що стривожило ЇЇ. Треба було прочитати йому один рядок з материного листа: «У Степовий повернувся Іван, живе у нас. Казав, що приїде до нього Ярина з сином». Оце і все. Марта розуміла, що назавжди розійшлися їхні з Іваном шляхи, що не було в нього справжнього почуття до неї, але нічого не могла вдіяти з собою. Здавалося, що вже почала забувати, але досить було цього єдиного рядка, щоб знову збунтувалася її душа і, всупереч всякій логіці, з’явилася якась надія.

...Ася першою принесла цю новину дівчатам:

— Сергій виїздить!

— Який Сергій?

— Куди?

— Коли?

— Кортунов. На збори генерал дав два дні. Переводять в іншу частину.

— Це правда? — спитала Марта Сергія, ледве дочекавшись, поки він прийшов на вечерю.

— Правда. Звільнишся — зайди, поговоримо.