Читати книгу - "Списоносці"

— Тоді вибирай!

— Акоше, не будь таким жорстоким. Я теж могла б поставити питання: або я, або твоя сім'я.

— То інша справа…

— Авжеж, інша… Я так і думала, що ти це скажеш. Так знай, що це однаково важливі речі! Якщо ти вимагаєш, щоб я покинула свою сім'ю, то я маю повне право наполягати на тому, щоб і ти залишив свою сім'ю.

— Чому це? — спитав я, відчуваючи, що мене охоплює лють.

— Чому? — спитала вона гірко, стиснувши мою руку. — І ти питаєш чому? Яким було досі моє життя? Свою юність я замурувала в темницю, в тюрму кохання, з-за якого відмовилась од усього. Мій світ був затиснутий стінами цієї вілли. Всі інші жили вільним життям, а я… Зрозумій мене правильно. Я не шкодую… Я була щасливою, але відчуваю, що могла бути набагато щасливішою! Моє кохання не егоїстичне. А твоє? Хіба ти кохаєш мене по-справжньому, не як егоїст? Моє життя обмежувалося вівторками й п'ятницями. Але ж потрібно було жити і в понеділок, і в неділю, і в суботу вечорами. Ти брав від життя кожен день, кожну годину. Ти знаєш, наприклад, як хороше погуляти в неділю до обіду. А я цього не знаю. Ти бував у опері, на концертах, а я ніколи там не була. Я мала можливість піти тільки в кіно, та й то лише тоді, коли позбулась… — вона в замішанні замовкла, нервово схлипуючи.

Її слова вразили мене. Я оторопіло слухав цей нестримний потік слів, що прорвався на поверхню. А коли Вероніка промовила оте слово «позбулась», воно ніби важкий камінь ударило мене в груди. Я прикусив губи, в голові завирували різні припущення і догадки. Напевне, Вероніка знає про мене більше, ніж сказала. Ледве стримуючи себе, я спитав:

— Кого ти позбулась?

Вона не відповіла. Її тіло судорожно здригалось від ридань. Я стиснув її руку в зап'ясті.

— Не дражни мене! — просичав я. — Перестань ревіти і відповідай на запитання.

— Твоїх шпиків! — ледве вимовила Вероніка крізь ридання. — Твоїх шпиків, які стежили за кожним моїм кроком!

— Хто це тобі сказав? Ти збожеволіла!

— Не має значення хто. Я знаю.

— Ні, ти скажеш хто!

— Нізащо!.. Нізащо! — скрикнула вона у відчаї. — Я не поїду з тобою. Вбий мене, роби зі мною що хочеш… Все одно не поїду!. Зрозумів?.. Все одно не поїду! Мені набридла вже ця тюрма, я хочу жити по-людськи!..

Я крутнув їй руку. Вероніка зойкнула, але нічого не сказала. Я зовсім втратив самовладання.

— Ти!.. Ти!.. А може, ти й зрадила мене?

— Так, зрадила! Зрадила! — просичала вона злісно.

— Мерзотнице! З ким? Кажи?!

— Нізащо в світі… Не скажу…

— Я вб'ю тебе!

— Ти звір!.. Ой!.. Боже!..

Я вже зовсім втратив над собою владу і опам'ятався тільки тоді, коли помітив, що Вероніка лежить на ковдрі непритомна.

Я встав і увімкнув світло. Налив собі коньяку і випив. В скронях стукотіло, голова, здавалось, от-от трісне, кім, на-та закружляла перед очима. Я приклав руку до гарячого лоба і підійшов до вікна. Крізь щілини в шторах блиснули заграви далеких гарматних пострілів. Від важкого гуркоту канонади защеміло у вухах. Я притис чоло до шибки. Горло стискав відчай і огида. Я ненавидів усе, весь світ, у тому числі й себе!

— Боже, — шепотів я. — Боже, що зі мною?

Ніхто не відповідав. Тільки виблискували далекі спалахи і важко стугоніла ніч.

Я пішов з дому вдосвіта. Вероніка спала глибоким сном. Я поцілував її в лоб, Вероніка не прокинулась, та я цього й не хотів. Мені було соромно дивитись їй в очі. Мене не покидала думка, що вона зрадила мене. Але я ненавидів не Вероніку, а того, хто спокусив її. Вона так змінилась. Мабуть, хтось наговорив їй про мене. Те, що вона мені казала, виникло не в її голові. Я обов'язково довідаюсь, хто це був, і нещадно розрахуюся з ним.

Ранком я наказав викликати до себе Немештабокі.

— Слухай, — звернувся я до нього. — Скільки в тебе вільних людей?

Він наморщив лоба підраховуючи.

— З вашого дозволу, п'ять.

— 3 усіма п'ятьма негайно розпочнеш слідкувати за Веронікою Сас. Завдання цілком таємне, доповідні передаватимеш мені Особисто. Діяти треба обережно, бо ця жінка — спритний агент і добрий конспіратор. Вислідіть, з ким вона зустрічається, куди ходить, з ким має зв'язки.

Крім того, обов'язково перевіряйте телефонні розмови і листування! Вероніка Сас працює в торговельному банку. Якщо вона вас виявить, посаджу тебе. Щодня даватимеш дві доповідні. Все!

Схвильований, з розладнаними нервами чекав я звісток. Та в перших доповідних не було нічого особливого. Вероніка ні разу не дзвонила мені, не писала, мабуть, вважаючи, що між нами все покінчено. На третій день вона зникла з поля зору наших людей. Немештабокі подзвонив мені по телефону, що о шостій годині вечора Вероніка зайшла в триповерховий будинок по вулиці Калді, номер шість, і, хоч минула вже північ, звідти ще не вийшла. Агенти не знали, в яку саме квартиру ввійшла жінка. Вулиця Калді, номер шість. Хвилювання охопило мене. Отже, тут живе її коханець. Немештабокі вартував біля телефону, чекаючи моїх вказівок.

— А скільки квартир у будинку? — спитав я.

— На кожному поверсі по чотири.

— Отже, всього дванадцять?

— Так точно.

— А зараз ти звідки дзвониш?

— З автомата перед ворітьми.

— Гаразд. Через півгодини буду там. Не спускайте очей з виходу. Якщо Вероніка вийде, йдіть за нею назирці!

— Алло, пане полковник, з вашого дозволу, чи не затримати її?

— Ні в якому разі!

Я підняв на ноги комендантський взвод. Ми сіли в машину. В цей