Читати книгу - "Списоносці"

час по радіо попередили про можливість повітряної тривоги. Місто миттю принишкло. Шофер запитливо глянув на мене.

— Рушай!

Він дав газ.

Я подумав про те, як зустріне мене Вероніка. Можливо, впаде до ніг і благатиме помилувати коханця, а може, з переляку зомліє. Я молив бога, щоб не було повітряної тривоги, бо всі мої плани в такому разі провалилися б. Адже жильці тоді поспішили б у сховища. Мабуть, бог почув мої молитви, бо повітряної тривоги не було: очевидно, літаки противника пролетіли над районом столиці.

Скрипнувши гальмами, машина зупинилась перед будинком. Солдати повискакували з кузова. Крізь густу темінь ми ледве бачили один одного. Канонада вщухла, навколо запанувала така глибока тиша, наче в усьому світі настав спокій і мир.

З'явився Немештабокі, відрапортував. Я розподілив солдатів і сищиків на три групи. На кожен поверх по три чоловіки.

Ми подзвонили.

Двірник здивувався, почувши, що ми хочемо перевірити мешканців будинку. Зляканим голосом він запевнив нас: в будинку цілковитий порядок. Він, як член партії нілашистів, пильно додержується існуючих законів і розпоряджень. Його, мовляв, дивує, чому підозрюють мешканців саме цього будинку. Адже з дванадцяти квартир у п'ятьох проживають нілашисти, які працюють на керівних посадах. Та й решта квартирантів щодо національної благодійності перевірені. Я переглянув домову книгу і відчув себе трохи ніяково. Тих п'ятьох нілашистів я турбувати не міг, двірник теж не викликав підозріння. В чотирьох квартирах жили старі люди: двоє літніх офіцерів у відставці, подружжя немолодих лікарів, вчителька-пенсіонерка. Дві квартири стояли порожні, хазяї втекли від бомбардування в провінцію. Я досадливо поморщився. Куди поділася Вероніка?

— Ти певен, що вона звідси не вийшла? — звернувся я до Немештабокі.

— Дозвольте доповісти, цілком певен.

— Вибачте, пане полковник, може, я допоможу вам? — втрутився в розмову двірник. — Якби я знав, кого ви зволите шукати…

— Одна молода дама ввійшла сюди о шостій годині і досі не виходила…

— А може, вона вийшла через прохід на вулицю Бодрог? — запитав двірник. — Через наш двір часто проходять на вулицю Бодрог.

— Ваш будинок має два виходи?

— На жаль, він прохідний. Я маю через це немало клопоту, — поскаржився двірник.

— Ідіот, — буркнув я сердито старшому лейтенантові.

Мене спіткала невдача, і я, розчарований, повернувся додому. Магда прокинулась і сказала, що завтра приїжджає у відпустку Жолт і хоче обов'язково поговорити зі мною.

— Нехай заходить до мене у відділення, — сказав я. Другого дня до обіду Немештабокі доповів, що Вероніці дзвонив якийсь чоловік. Розмову пощастило підслухати. Незнайомий передав по телефону такі слова: «Мати Марії хвора. Дуже чекає ліків. Лікар прописав тричі на день по дві таблетки». Не було сумніву, що за цими словами криється щось зовсім інше. Я вирішив сам після обіду постежити, не дуже довіряючи своїм людям.

О другій годині зайшов до мене Жолт. Він аж пашів здоров'ям, але настрій у нього був препоганий. Ми не бачились уже кілька місяців. Я розчулено обняв його і, милуючись, оглянув з ніг до голови. Жолт схвильовано розповідав про становище на фронті.

— Хай йому біс, тату. Наша боротьба цілком безнадійна.

— Не треба падати духом, — втішав я його.

— Ну скажи, будь ласка, з чим мені воювати? В мене не лишилось жодного танка, — він у розпачі махнув рукою. — З «туранами»[23] проти радянських Т-34! Сміх, та й годі! Самогубство! Знаєш, тату, я не боягуз, але загинути просто так, ні за цапову душу, не згоден.

— Що ж ти думаєш робити?

— Піду у війська СС. Принаймні одержу там «тигра».

— Дурниці! Ти не підеш туди!

— Але я хочу воювати!

Я замислено ходив з кутка в куток. «Жолт точнісінько такий, як Магда, — думав я. — Я вдячний Магді за те, що вона подарувала мені чудового сина. Справжній Райнаї!» Та раптом я згадав про Вероніку, про вечірні розшуки, і мої мрії вмить розвіялись.

— Так ти, сину, хочеш воювати? — звернувся я до нього.

— Безперечно.

— Гаразд, ти воюватимеш. Ось послухай.

— Слухаю, тату, але спочатку дай мені щось випити.

Я дістав пляшку коньяку, Жолт відкупорив її, спритно налив і, всміхаючись до мене, випив.

— Коли я буду полковником, то не чекатиму, доки мені натякнуть про коньяк з репрезентаційного фонду…

— Сподіваюсь, ти не поспішаєш стати таким старим, як я?

— Дідько його знає, чи доживу я до твого віку. Знаєш, тату, іноді в мене з'являється таке передчуття, ніби я помру дуже молодим.

— Під час війни бувають у людей такі настрої. Гадаю, ти не віриш у забобони?

Жолт подивився у вікно і пригладив рукою волосся.

— Ні, але часом присниться такий поганий сон…

— Ну, добре, зараз не говоритимемо про сни. Слухай!

Жолт кивнув головою і картинно, явно позуючи, закурив. Мені не подобалися ці неприродні рухи. Я був певен, що хлопець наслідує когось з своїх улюблених кіноакторів.

— Жолте, — гримнув я на нього сердито, — я не переношу цих комедій!

Він не відповів, приховавши своє замішання в клубах цигаркового диму.

— З завтрашнього дня тебе переведуть у друге відділення. Робота буде важкою і небезпечною. Тобі доведеться інсценувати дезертирство з армії і створити центр «опору». Диверсій не чинитимете, хіба що кілька невинних вибухів. Для розгортання широкої діяльності вам усе одно не вистачить часу. Якщо німці випадково викриють вас, передаси їм номер телефону: 32–24–10. Добре запам'ятай його!

— Ти хочеш, щоб я залишився в тилу росіян?

— Ти жадав боротьби. Чи, може, ні?

— А що я робитиму під час окупації?

— Поки що нічого особливого. Єдине твоє завдання — пристосуватися до нових порядків. Це не так важко. Ти вважатимешся членом організації опору. Спостерігатимеш