Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Франца зморив такий непереборний сон, що він насилу перейшов через площу й одразу попрямував до найближчої лавки під ліхтарем. Патрульний поліцай будить його, вже третя година ночі, він не чіпляється, бачить, що чоловік пристойно вдягнений, напевне, добряче набрався, але ж тут його можуть обчистити. «Тут не можна спати! Де ви мешкаєте?»

Франц трохи прочунявся. Позіхає. Так хочеться спатоньки! Ба, та це ж Теґель! А що я тут роблю? Для чого я сюди приїхав? Думки напливають одна на одну, мені треба в ліжко, а більше нічого. Сумно і сонно роззирається він навсібіч: так, так, це Теґель, тут я колись сидів, і що з того? Таксі! То навіщо я приїхав у Теґель? Гей, водію, розбуди мене, якщо я засну!

І могутній сон знову огорнув його, зірвав пелену з очей, і Франц усе зрозумів.

Ось там гори[176], і старий чоловік підводиться й каже до свого сина: ходімо. Ходімо, — каже старий чоловік до свого сина і йде, і син іде з ним, іде за ним горами й долами, вгору і вниз, вгору і вниз. — Скільки ще йти, батьку? — Я не знаю, маємо йти горами й долами, довго йти, іди за мною. Ти втомився, сину мій, не хочеш іти? — Та ні, я не втомився; коли ти хочеш, щоб я йшов з тобою, то я піду. І знову горами й долами, вгору і вниз — довгий шлях, уже полудень, і прийшли вони. — Поглянь, сину мій, там стоїть вівтар. — Мені страшно, батьку. — Чому тобі страшно, сину мій? — Ти рано розбудив мене, ми вийшли й забули ягня для цілопалення. — Так, ми його забули. Йшли горами й долами, вгору і вниз, так, ми його забули, ми не привели ягня. Поглянь, ось там вівтар. — Мені страшно, батьку. — Я маю скинути плаща; тобі страшно, сину мій? — Так, мені страшно, батьку. — Мені також страшно, мій сину, підійди ближче до мене, я вже скинув плаща, щоб не замастити рукави кров'ю. — Мені страшно, батьку, бо ти маєш ніж. — Так, я маю ножа, бо мушу вбити тебе, мушу принести тебе в жертву, так наказав Господь, покорися його волі, сину мій. — Ні, ні, я не можу, я закричу, не торкайся мене, я не хочу, щоб мене вбили. — Ти стоїш на колінах, сину мій, не кричи. — Я кричатиму. — Не кричи; якщо ти не захочеш, я не зроблю цього, але ти маєш захотіти. — Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, чому я не можу повернутися додому? — Що тобі дім, коли Господь кличе тебе? — Я не можу, ні, але хочу, ні, не можу. — Підійди ближче, сину мій, поглянь, у мене в руці ніж, поглянь на нього, він дуже гострий, він має увіткнутися тобі в шию. — Має перетяти моє горло? — Так. — І тоді заструмує кров? — Так. Бо так наказав Господь. Чи хочеш ти сповнити його волю? — Я ще не можу, батьку. — Підійди швидше, мені не вільно бути твоїм убивцею; я можу принести тебе у жертву, тільки якщо ти сам цього побажаєш, сам віддаси своє життя. — Сам віддам своє життя? — Так, і віддаси його без страху. О, горе мені! Ти маєш померти, віддати своє життя Господу. Підійди ближче. — Наш Господь хоче цього? Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, я так рано сьогодні встав. — Ти ж не хочеш бути боягузом? — Так, я все зрозумів, усе зрозумів! — І що ж ти зрозумів, сину мій? — Піднеси ножа до мого горла, зачекай, я лиш відгорну комір, щоб оголити шию. — Я бачу, ти таки справді все зрозумів, сину мій. Ти мусиш тільки захотіти, і я мушу захотіти, і якщо ми обоє охоче скоримося його волі, тоді озветься Господь, ми почуємо його поклик: «Зупинися!» Тож ходи сюди, підстав свою шию. — Так. Мені зовсім не страшно, я радо сповню його волю. Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, і ось ми тут. Піднеси сюди ножа, батьку ріж, я не кричатиму.

І син відкинув голову, батько зайшов ззаду, ліву руку поклав йому чоло, правицею заніс жертовний ніж. Син хоче цього. І тут почули вони поклик Господа і впали ниць.

Що промовив голос Господній? — Алілуя. Горами й долами лунав той голос. Ви покірні волі моїй, алілуя. І ви житимете. Алілуя. Зупинися, викинь ножа у провалля. Алілуя. Я Господь, якому ви маєте скорятися нині й на віки вічні. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя, луя, луя, луйя, алілуя, луя, алілуя.

«Міцо, Муллекен, маленька Муллекен, ну висвари мене добряче». Франц хоче посадити Міцу собі на коліна. «Ну скажи бодай слово, що я такого зробив, хіба що спізнився вчора ввечері?» — «Послухай, Франце, ти можеш втрапити у халепу, вештаючись зі всякими». — «Ти про що?» — «Водію довелося тягти тебе нагору. Я до тебе говорю, а ти — анітелень, лежиш і хропеш». — «Та я ж кажу тобі: був у Теґелі, саме так, їздив до Теґеля, зовсім один». — «І це правда?» — «Так, зовсім один. Мені там колись довелося кілька років відсидіти». — «То ще не все відсидів?» — «Ні, відсидів усе до останнього дня. Просто хотілося ще раз на все те поглянути. То хіба через це варто злитися, Муллекен?»

Вона сидить поряд, як завжди, і не зводить з нього лагідного погляду. «Послухай, кинув би ти ту політику, га?» — «Та я вже кинув». — «І що, на збори більше не ходитимеш?» — «Та, мабуть, не ходитиму». — «А якщо підеш, то скажеш мені?» — «Скажу».

Тут Міца поклала свою руку Францові на плече, притулилася до нього, обоє замовкли.

І знову не знайдеться нікого, хто був би щасливіший за нашого Франца Біберкопфа, який послав політику під три чорти. Сильно йому треба через неї собі голову сушити! Сидить тепер по шинках, співає, грає в карти, а Міца тим часом познайомилася з одним паном, що майже такий самий заможний, як і Євин, але одружений, що тільки на краще, він найняв для неї непогану квартирку з двома кімнатами.

А того, що надумала Міца, Францові також не вдалося уникнути. Якось до нього несподівано прийшла Єва. А чом би й ні, коли Міца сама цього хоче? Але, Єво, послухай, а що як в тебе справді буде дитина? Ну, якщо у мене народиться дитина, то мій старий на радощах мені десять замків набудує.

Муха випорпалася нагору, з крилець спадають піщинки, скоро вона знову дзижчатиме

Про Франца Біберкопфа нема що